Війна розкидала родину Бородай різними кутками країни, а деякі родичі залишилися у «сірій зоні»

Я живу з чоловіком, у мене двоє дітей: син і донька. Донька заміжня, є дитина, якій два роки. Ми проживали в місті Оріхові, зараз там «сіра зона», всі звідти виїхали. У місті залишилося декілька тисяч людей, серед них - моя сестра, її чоловік і син.

Пам’ятаю, як ранком я встала, зібралася на роботу - тоді я працювала в обленерго. На роботі мені кажуть: «Ти знаєш, що війна почалася?» І буквально через три дні почалися прильоти в Оріхові. Потім нас розпустили, сказали сидіти вдома.

Наш будинок теж попав під обстріл. Коли снаряди почали падати біля нашого дому, в дворі, де ми проживаємо, ми зрозуміли, що треба рятуватися у іншому місті.

На той момент у нас була вода, газ і світло, на даний момент вже нічого немає. Мій чоловік зараз поїхав вирішити питання щодо даху, тому що ідуть дощі, і вода затікає у будинок. В нас триповерховий будинок, попало у двір – і криші немає. Сестра не хоче виїжджати, сказала: "Що буде, те й буде". Її чоловік не хоче виїжджати, тому що у нього мати старенька в Токмачці, кидати не хоче.

У нас своя машина, тому ми в середині квітня переїхали в Запоріжжя. Останній час перед виїздом ми майже постійно жили в підвалі. А коли їхали, то попали під обстріл. Я тоді дуже злякалася, ми не постраждали, але їхати, коли стріляють, дуже страшно.

Зараз ми в Запоріжжі, дочка переїхала в Київ, я зараз їй допомагаю, а потім знову поїду в Запоріжжя. Житло нам дали наші родичі, з цим проблем не було; «гуманітарки» нам вистачає, те, що потрібно, у нас є.

Війна розкидала моїх дітей, і це дуже погано. Я звикла, що ми всі разом, всі в одному місці. Для мене це найбільша проблема. За житло переживаємо: чи зможемо ми в нього повернутися. Там постійні обстріли, з літаків бомблять, дуже страшно. Сподіваюсь, що скоро все закінчиться. Вже дуже хочеться додому.