Маркеєва Тетяна, вчитель, Відокремлений структурний підрозділ «Фаховий коледж технологій, бізнесу та права Волинського національного університету імені Лесі Українки»

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Повномасштабне вторгнення. Війна.... це слово, яке раніше ми чули у фільмах та телесеріалах, а також читали і писали у текстах договорів. Війна – це ті моторошні розповіді, які ми чули від осіб похилого віку в далекому дитинстві. Війна – це ті події, які змінили наше сьогодення назавжди. Змінилося тлумачення цього слова і його розуміння, змінилося оточення та бачення суспільства, змінилося все.

Тихого зимового ранку лучани прокинулися від звуки вибухів, які відлунням розкинулися над всім містом та передмістям. Пригадую переляк в очах оточуючих, їх страх та ще не повне розуміння того, що відбулося насправді.

«Розпочалася війна» – це слова, які в цей день ми промовили нашим найближчим, яким щоранку телефонуємо щоб почути їх голос. В холодний морозний день ми не ще неповністю могли усвідомити те, що нас очікує попереду, які події та жахи – втрати рідних та близьких, майна, спокою та впевненості у завтрашньому дні. І це був лише початок. Початок нового моторошного для дітей та дорослих.

У дитинстві кожен з нас вірить в добро і перемогу сил добра над силами зла.

Ми віримо в казку та добру чарівницю, яка виконає всі наші бажання, прийде на допомогу та одним рухом чарівної палички усуне всі наші негаразди. В дорослому житті наші мрії вже інші, напевне більш реалістичні, але вони теж мають місце. Події лютого 2024 року внесли й сюди корективи, створивши одну мрію на всіх – Перемога. Ми про неї не лише мріємо, а й прагнемо усіма струнами наших сердець.

Нерідко нам доводиться бути самим тими феями-чарівницями, які несуть промінчики доброти до сердець інших. Ми займаємося волонтерством, допомагаємо, підтримуємо, а іноді й надихаємо.

У перші зимові місяці воєнного часу мені доводилося неодноразово волонтерити, надаючи допомогу при приготуванні їжі різним верствам населення. Далі – моральна допомога внутрішньо-переміщеним особам, які переїхали з тимчасово окупованих територій. Довелося бути не лише педагогом, юристом, а й психологом та порадником для осіб, які втратили домівки та перемістилися у наш Волинський край. Особливо важко було з дітьми, які в одну мить подорослішали із-за війни. Їм довелося адаптуватися в новому соціумі, знаходити своє місце серед нового оточення. Згодом налагодився побут та оточення, але залишився біль втрати від таких різких змін.

Цей час змінив кожного з нас, наш світогляд та світосприйняття реальності. А далі ми почали вчитися як жити в умовах війни, знаходити в собі сили бути сильними самим та допомагати іншим, тим, хто цього особливо потребував.

Переломною подією мого життя стала зустріч з військовослужбовцями, які втратили на війні ноги. З надзвичайно величезною повагою я відношуся до воїнів, адже це ті особи, які ризикуючи власним життям боронять нашу країну. Вони зуміли вистояти, побороти біль та рухатися (за допомогою протезів) далі.

Одного дня до фахового коледжу завітали військовослужбовці з пропозицією провести тренувальне заняття для студентів, щоб ті мали змогу зрозуміти стан осіб з інвалідністю.

Студентам було запропоновано вдягнути темну маску на очі та із закритими очима пройтися вулицями міста, при цьому зайти в магазин і купити певні товари, подолати сходові марші та зайти в громадський транспорт. Мені довелося бути супроводжуючою групи дітей. Недарма кажуть, що біль починаєш розуміти тоді, як його відчуєш. Ми відчули цей біль, які несе в собі все життя незряча особа. Такі елементарні в повсякденному житті речі, які ми безперешкодно долаємо, виявилися непосильними для незрячих осіб.

Ми оцінили і зрозуміли, а також зробили висновки. Всі! І кожен із нас! Найбільше під час цього заняття мені запам’яталося те, що наше суспільство не завжди адекватно реагує на потреби оточуючих, а також на тих осіб, які мають обмежені фізичні можливості.

З того дня, я зрозуміла, що означає уважність, повага, взаємодопомога, розуміння. Ці слова набули нового значення. Людяність всередині кожного з нас, вона характеризує наше я. Вважаю кожен з нас зараз повинен розуміти про важливість допомоги кожному воїну, адже відчувши те, з чим живе особа з обмеженими фізичними можливостями, я поглибила розуміння сутності та важливості того, як саме потрібно допомагати оточуючим, як реагувати на їх потреби, запити та просто усні звернення.

Після цієї зустрічі висновки зробили також студенти спеціальності 081 Право, які були залучені до заходу. На шляху до безбар’єрності ми зіштовхнулися з перешкодами, на які повинен реагувати кожен з нас.

Ця подія була тією обставиною, яка змінила моє бачення і внутрішній світогляд. Напевне, лише тоді, саме в цей момент я відчула силу допомоги. Тієї допомоги, яку надавала іншим та отримувала сама, коли відчула те, з якими перепонами стикаються незрячі особи, як їм важко в цьому світі. Ми повинні діяти таким чином, щоб відчувався позитивний вплив на життя інших людей, на їх потреби. Моя роль в цій події проявлялася в тому, щоб одночасно допомогти п’ятнадцяти дітям, які були в масках із тростинами. І хоча це було імітаційне тренування, для нас всіх це був той урок, який надихнув на добро і милосердя. Такі акції вже стали систематичними в Луцьку, вони не лише популяризують потреби осіб з інвалідністю, а й змінюють ставлення та усвідомлення громадян до таких осіб.

Військові, які повернулися з важкими пораненнями, зуміли вистояти і не впасти духом. Їх сила волі щоденно повертає до життя сотні ранених і тих, рідні яких вже не повернуться до своїх домівок.

Коли воїн іде на війну, ми, волиняни, йому промовляємо: «Повертайся зі щитом». З вірою чекаємо повернення воїна разом зі щитом. Але сувора реальність ставить перед нами важкі реалії, які показують справжність жорстокого буття. Нерідко воїни повертаються на щиті. Плаче Волинь, плаче Україна, плаче весь світ.

Війна – це непросте випробування для кожного з нас, яке вносить в наше життя нові й нові корективи. Повномасштабна війна та погіршення умов проживання продовжують створювати великі ризики для молоді. В цих непростих умовах ми всі є вразливими до викликів сьогодення. Нашим завданням є не лише надання допомоги, а й створення таких в умов, щоб наші воїни не почувалися обділеними чи ображеними.

Однією із проблем, які потребують негайного вирішення є навчання в закладах освіти правил толерантної поведінки, вмінням бути ввічливими та коректними.

Допомогти, надихнути, поділитися добром, знайти в собі силу рухатися далі і бути надійною опорою для тих, хто потребує нашої допомоги та підтримки – таким девізом повинен бути наповнений освітній процес в усіх закладах освіти. Ми всі віримо в добре і світле, нехай же й надалі в серці кожного з нас жевріє цей вогник надії та добра. Сила допомоги – це Велика сила, яка здатна не лише допомогти фізично чи морально, а й мотивувати рухатися далі, досягати висот, прожити життя на повну та бути затребуваним в суспільстві.