Іванов Олександр, ІІІ курс, відокремлений структурний підрозділ «Фаховий коледж ракетно-космічного машинобудування Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара»

Вчитель, що надихнув на написання — Говор Юлія Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

До початку 2022 року я жив у місті Бахмут, що знаходиться в Донецькій області. Після повномасштабного вторгнення російських військ я став внутрішньо переміщеною особою і 21 березня приїхав до міста Дніпро. Переїзд відбувся одразу після першого обстрілу нашого міста. Я жив у кількох сотнях метрів від військової частини, куди й був спрямований основний удар російських військ.

Зранку гуманітарний автобус перевіз нас до Дніпра. Півтора роки я зі своєю сім'єю: сестрою, матір'ю, бабусею, та прабабусею — жив у цьому місті.

У вересні 2022 року померла прабабуся від старості та хвороб. Перед тим, як померла прабабуся, помер дідусь. На той час він знаходився в Бахмуті і не міг залишити місто через масштабні обстріли.

Інформацію про його смерть ми дізналися від родичів зі сторони бабусі.

Життя в Бахмуті до початку війни було досить звичайним. Я навчався, мав друзів і плани на майбутнє. Місто, хоч і невелике, завжди було моїм домом. Я любив прогулянки, зустрічі з друзями в улюблених місцях і вечірні пробіжки на манежі. Але все змінилося 24 лютого 2022 року, коли раптово прийшла війна.

Коли почалися перші обстріли, місто охопив страх. Люди залишали свої домівки, рятуючи свої життя. Наш дім, який був поряд з військовою частиною, став особливо небезпечним місцем. Пам'ятаю, як одного разу, після чергового обстрілу, ми всі сиділи в підвалі. Згодом прийшло рішення евакуюватися до Дніпра. Це був важкий крок, адже залишати дім завжди боляче....

У Дніпрі, хоча було більш спокійно, життя не стало легшим.

Ми опинилися в новому місті без друзів, мати - без роботи і з невідомим майбутнім.

Проте, навіть у таких умовах, люди знаходять сили підтримувати одне одного. Я закінчив у 2022 році 9 класів, та вступив до ФКРКМ ДНУ, це колледж якому я дуже вдячний за хороших викладачів та якісну освітню програму.

Втрати близьких людей – ще один тягар війни. Смерть прабабусі та дідуся стала важким ударом. Особливо важко було дізнатися про смерть дідуся, знаючи, що він залишився один у Бахмуті під обстрілами. Це почуття безпорадності і неможливості допомогти близьким дуже важке.

6 лютого 2024 року ми з родиною переїхали до міста Бровари, що знаходиться у Київській області. Причиною переїзду стали фінансові проблеми. У Броварах жилося значно краще через меншу кількість повітряних тривог та більш стабільну обстановку в області. Але, через пів року після цього, ми переїхали до міста Подільськ в Одеській області. Раніше це місто називалося Котовськ.

У Подільську ми знайшли нових друзів та знайомих, і поступово наше життя почало налагоджуватися. Проте кожен з нас має мрію і бажання, щоб війна якнайшвидше закінчилася, бо це пекло не можна бажати нікому. Адаптуватися до такого важко.

Мій шлях через цю війну насправді дуже важкий і страшний.

Багато разів ми з сім’єю потрапляли під обстріли, іноді снаряди ракети падали за кілька метрів від нашого дому, але дякуючи воїнам, ми живі.

Війна змінила мене і моє ставлення до життя. Я навчився цінувати кожен момент, кожну хвилину спокою. Тепер я знаю, що життя можез мінитися в одну мить, і тому важливо бути сильним і підтримувати тих, хто поруч.

Зараз, через сктільки днів та навіть місяців після початку війни, я бачу свій шлях як свідчення сили справжнього людського духу. Попри всі труднощі, ми продовжуємо жити і боротися за наше майбутнє. Війна навчила нас цінувати прості речі і знаходити радість навіть у найскладніших обставинах.

Цей шлях – свідчення того, як війна торкнулася мого життя. Хоча втрати і біль залишаються в пам’яті, мої зусилля вижити і підтримати мою сім’ю показують справжню силу людського духу.