«Осколки «Градів», мінометів до нас летять – і люди гинуть, і хати горять»

Липень був місяць. Спекотний день.

Світило сонце на кінець дня.

Ніщо біди не віщувало,

був зібраний цибулі урожай.

І якось тихо-тихо стало.

Зрозуміти можна було тоді,

звідки вибух і стовп вогню,

схожий на пожежу.

Впавши, запалилася акація.

А що трапилось?

Біжать сусіди поспіхом,

кудись швидко збираючись.

Це по Мар'їнці стріляють.

Евакуація.

Велять покинути рідний дім.

Автобус за рогом проїхав повз –

відвіз охочих виїхати.

Але куди? Ніхто не знав.

Подалі б від страху!

Що робити? Настає ніч.

Усі вулиці майже порожні.

Притулок – один порятунок.

І де він? Звичайно ж, кущі!

Ні, є ще терпіння.

Знайшли притулок – бомбосховище заводу.

Набилося нас туди тоді вже дуже багато:

І старі, і молодь, і діти.

Зрозуміло, хто у що одягнений,

але, в загалом, надійний був народ.

Такий ось вийшов поворот.

Ні світла немає, ні туалету, незатишно,

а руку допомоги один одному подають.

Води попити – стоїть наповнений графин

і свічка в куточку горить, уже ти не один.

Не винні люди.  Три дні, три ночі вже сидять

у притулок, а місто все бомблять.

Осколки «Градів», мінометів до нас летять –

і люди гинуть, і хати горять.

Чим завинили люди? За що?

Як довго це буде? Скільки років?

Нічого ніхто не знає.

Відповіді немає!

Надія не збулася,

мир не відновився.

Одна залишилася.

Що робити? Куди податися?

Роїлися думки в голові.

Дизель не ходить, сусідів немає.

Може, залишитися?

А страх переслідує і все тремтить.

Раптом хтось мені телефонує

і каже: «Чи готові їхати? Чекайте!

Автобус буде біля дороги, вас заберуть,

до Красноармійська вас привезуть,

я зустріну тут».

А це Анатолій був,

батько його дружини колись

до школи до нас ходив.

Вони й узяли мене до себе в дім на постій.

Так стала жителем Красноармійська

зі статусом переселенця я.

Лікарня, медсестри та лікарі

врятували мене від стресу,

комісія мені групу підтвердила.

І зажила, як у казковому колі,

перед усіма й завжди в боргу.

Маючи будинок і сад свій,

а їхати не можу додому.

Там, у Красногорівці стріляють,

розбиті вікна, двері та паркан,

влучили осколки від «Граду» у двір

і город. Хто ремонтувати буде?

Коли настане така пора?

Не ставлю питання я.

Був мир, ми тихо та спокійно жили,

ніхто не очікував насильства війни.

Але раптом гранат розриви,

кров і смерть простих людей

порушили спокій навколо

і дорогий час тиші.

І ми покинули кути свої,

будинки рідні.

У відчаї, з переляком волю давши сльозам,

притулок шукали, хто в цю мить допоможе нам.

Сподівалися не дарма.

Є люди в скрутну хвилину поряд,

їм ім'я – волонтери,

їхні добрі серця ще не зачерствіли –

вони нас обігріти зуміли.

Добрим словом, добрим ділом

усім допомагають, як вміють,

продукти привезуть, ліки.

Дякуємо. Здоров'я,

величезного вам земного щастя.