Ми з Донецька. У 2014 році залишили свій дім і переїхали за 30 кілометрів у місто Вугледар. А коли вже розпочалася повномасштабна війна і наше місто почали сильно бомбити, міська влада організувала евакуацію. Тоді ми переїхали до Полтави. До цього сиділи по підвалах. Чоловік привіз нас до Полтави і пішов добровольцем на фронт. Тепер воює.

Про повномасштабне вторгнення дізналися з новин. В нас у перший день війни прилетіло в лікарню: скинули бомбу з прямо з літака. Ми були так налякані, не розуміли, що і як відбуватиметься. Ще місяць залишалися у Вугледарі, а потім евакуювалися. 

У нас одразу почали організовувати бомбосховища. Усі об’єдналися, люди розчищали підвали. Перші дні було більш-менш тихо, а потім почалися обстріли з «градів» і з мінометів. Влада організувала автобуси для евакуації. Спочатку було важко, бо було багато людей, а потім залишалося все менше і менше. Військові вивезли нас спочату до Курахового, потім - у Покровськ, а звідти вже евакуаційними потягами роз’їхалися, хто куди. Ми обрали Полтаву, бо в мене там живе син. Ми до нього поїхали. Коли приїхали, чоловік відразу пішов до військкомату. І з травня 2022 уже воює. 

Ми виїжджали під обстрілами. Страшно було. Їхали зі сльозами. Світла не було, води теж, опалення вимкнули. У нас люди завжди збиралися в одному місці, щоб набрати води, і ми потрапили під обстріл. Поряд міни рвались. Ми покидали ці баклажки і тікали. Ось цей момент дуже запам’ятався. 

Міська рада нам організовувала роздачу гуманітарної допомоги. Її видавали у школі. Якраз при видачі гуманітарної допомоги прилетів снаряд. Троє чи четверо загиблих. Після цього гуманітарку видавати припинили. Орки почали стріляти по школах саме в той час, коли її роздавали. Ми після цього вирішили виїжджати, бо дуже сильно місто обстрілювали. Тепер місто взагалі стирають. Там залишилось 300 чи 400 мешканців. Не знаю, як люди живуть у такому пеклі. 

Ми стали більше цінувати життя, своїх рідних, близьких. Усе перевернулось. Дочка наша навчалась у Маріуполі, не встигла звідти виїхати. Змогла вирватись тільки в кінці березня. Ми дуже за неї хвилювались. Вона місяць сиділа в підвалі, не могла вийти. Дуже страшно це згадувати. 

Ми з дочкою ходили до психолога. Зараз більш-менш усе налагодилось.

Ми знаємо, що війна закінчиться тільки нашою Перемогою. А інакше бути не може. З чоловіком я спілкуюсь, він говорить, що вони налаштовані тільки на Перемогу.

Будемо жити далі. Чоловік повернеться, будемо працювати. Швидше за все тут, у Полтаві, і залишимося. Коли Донецьк повернеться, то ми поїдемо туди. Це наше рідне місто. Але поки не загадуємо.