Я звичайно людина, мені 50 років. Маю родину: чоловіка, двох дітей і шестирічного онука. Працюю в міському архіві.

Ми були в себе вдома й почули вибухи. Не знали, що це, але було страшно. На роботі нам сказали, що війна. Було багато сліз, не вірилось. Ніхто не був до цього готовий. А найбільший страх був за дітей.

В окупації ми залишилися без світла, води, газу, без харчування. Ми були відрізані від всього світу.

Діти вивезли нас до Херсону. Але це також була окупована територія. Коли ми їхали, у орків було багато питань, бо в мене чоловік із Хмельницької області. Вони не хотіли нас пропускати. Ми забрали з собою кімнатних тварин: собачку і двох котиків.

Думаю, що в цьому році обов’язково війна скінчиться. Я би хотіла, щоб відбудувалася Україна, щоб повернулися люди по домівках, щоб робота була.