Я працюю головним бухгалтером у Снігурівському комунальному підприємстві. Окупацію ми пережили у Снігурівці.

24 лютого був страшний день. О п'ятій ранку нам зателефонували знайомі із Харківської області і повідомили, що розпочалася війна. Але я все одно пішла на роботу. Там нас відправили додому. Дорогою бачили, як ракети летіли через нашу Снігурівку на Миколаїв. Це було страшно.

У мене старий батько і чоловік хворий, тому ми залишилися. Діти виїхали, бо онуки перелякалися. Росіяни обстріляли наш військкомат, поруч із дітьми були влучання. 

Коли окупанти зайшли у місто, вони ходили, перевіряли людей по списках, особливо молодих хлопців, які були задіяні в обороні міста та допомагали нашим військовим їжею. Ми також у перші дні війни збирали по сусідах, що у кого було із запасів, і відвозили у військкомат.

Коли наші розбили колону рашистів біля птахофабрики, вони йшли через нашу вулицю і зламаний танк поставили навпроти нашого будинку. Було дуже лячно. Діти забрали онуків і виїхали з міста, а ми залишилися і перейшли у дім дітей, де не було танку, який направив на нас своє дуло.

Через два місяці ми повернулися додому, тому що орки почали лазити по покинутих будинках і брати все, що "не так лежить". Ми годували своїх і сусідських котів та собак. Як тільки щось летіло, ховалися у підвал. Потім звикли до обстрілів і вже розуміли, що летить і куди.

Росіяни нам не давали телефонувати рідним. У місті були місця, де хоч трохи ловив зв'язок, так орки стріляли по ногах, забирали телефони, щоб ми нікому не дзвонили. Ми знайшли місце біля городу, де був зв'язок і ввечері телефонували дітям. Лячно було. У нас городи проглядаються, а за ними орки стояли. Вони зайняли будинки людей, власників звідти виселили. Зробили собі щось на зразок військового містечка, місцевих туди не пускали.

Потихеньку ми почали обживатися. Підключили акумулятори, придбали сонячну батарею, щоб була підзарядка на телефон. Бо ж світла не було, газу і води - теж. У нас вдома свердловина, так вона нас врятувала. Люди дали нам генератор, то ми його підключали і качали собі воду у басейни. Ділилися з сусідами. Щодня з десяток людей приходили до нас по воду.

Важко було. Були ціни страшні. Їхні російські продукти, що нам привозили з Херсону, були дуже несмачні. Виживали завдяки тому, що у підвалі було. Що посадили на городі, те й їли.

У нас нещодавно був ракетний обстріл, а цієї ночі «Шахеди» літали. Діти і онуки приїхали, перелякались.

Хочеться щоб війна закінчилася скоріше. Дуже чекаємо на перемогу і на мирне небо. Найзаповітніша мрія – щоб були усі рідні здорові, щоб був мир на землі.