Я працюю в державній службі зайнятості, жила з сім’єю в селищі Черніговка. Зранку я стояла на зупинці, щоб їхати на роботу, й побачила, як летять ракети. А потім нам сказали, що війна.

Звісно, ми були не готові. Всі гроші з карточки зняли одразу. Почалися труднощі з продуктами харчування, бо люди вигребли з магазинів все, що було, а потім вже щось з’являлося, але за високими цінами.

Нашу громаду окупували. Коли зайшли ці орки, їх було більше, ніж нас! Ми не могли спокійно ходити по селу. Озброєні люди заходили в домівки, перевіряли наших людей, і це шокувало. Ми залишились без роботи, тому вирішили їхати.  

Найважче було проїжджати блокпости. Нас пустили через Пологи: там була вузенька доріжка, а все інше заміновано. Ми пройшли 15 блокпостів, за кермом був син, якому 21 рік, і його провіряли на кожному блокпості. Ще з нами був шістнадцятирічний хлопець і двадцятирічна дівчина. Це було дуже важко.

Ми виїхали, а наші рідні лишилися там. І всі думки – там… Ми дуже хочемо повернутися, тому віримо в нашу перемогу. Щоб все було Україна. Щоб був мир.