«Запізнення на 15 хвилин врятувало нам життя»

Олена Богданова з чоловіком їздять на роботу в школу з Попасної в Камишеваху. Вони ненадовго змінювали місце проживання, коли завдяки щасливому випадку уникли смерті на дорозі. Але школу не кидали, бо відчували відповідальність не лише за дітей, а й за всіх жителів селища.

У січні 2015 року, коли були сильні обстріли Комишувахи і Попасної, ми виїжджали в Амвросіївку, це тут недалеко. Ми з чоловіком працюємо в одній школі в Комишувасі і кожен день їздимо туди з Попасної. Коли цю дорогу почали постійно обстрілювати, добиратися на роботу стало неможливо.

Ми їздили на роботу на своїй машині. Того ранку я на 15 хвилин затрималася, і чоловік по дорозі на мене бурчав. До цього вибухи чулися десь зовсім близько. А на виїзді з Попасної прямо на дорозі лежали снаряди від "Градів", і вони були свіжі-свіжі. Коли ми приїхали, чоловік сказав, що ці 15 хвилин врятували нам життя.

Ось це було, напевно, найстрашніше, тому що я зрозуміла: їздити на роботу ми вже не можемо. Коли ми поверталися додому, знову почався обстріл, у дворі вже сипалися шибки і все інше, і ми вже не пішли в квартиру, а забігли в бомбосховище. Це було дуже страшно, і це була вже «точка неповернення».

Але ми все-таки не змогли все це кинути. Навіть коли школа не працювала, діти приходили і запитували, коли будуть заняття. Я не хочу говорити пафосно, але мені хотілося зберегти нашу школу, тому що люди дивилися, як я буду діяти. І ми зберегли свій колектив вчителів - у нас тільки одиниці їхали, а потім практично всі повернулися, тому що ми все одно почали працювати.

«Коли люди бачили нашу машину - розуміли, що все нормально і можна спокійно жити»

Вже влітку мені розповіли цікаву історію. Щоранку, коли ми їхали в школу, біля магазинів стояли люди. Я думала, що вони чекають, коли привезуть хліб. Як виявилося, вони не тільки чекали хліб, а й дивилися, чи їде наша машина. Як тільки бачили, що ми їдемо – розуміли, що все нормально, можна жити і можна ще тут залишатися.

Тому ми не виїхали назовсім, та й не збиралися. Розуміли, що треба бути в Україні, і до тих пір, поки можна було залишатися тут, ми залишалися. Тому що це наша земля, і наших дітей потрібно комусь вчити.

У нас в Попасній дуже швидко була налагоджена робота органів місцевого самоврядування та всіх служб. Тому, в принципі, зараз і прекрасно дороги відремонтовані, і газ, і вода, і світло – все є. І банківська система - навіть ті банки, які виїжджали звідси, потім всі повернулися. І школа наша працює так само, як раніше.

«Ми змінили своє ставлення до життя, коли зрозуміли, що завтра може не наступити»

Коли особливий час був, важкий, коли сюди погано довозили продукти, ми в школі отримували велику гуманітарну допомогу і допомагали роздавати її в селищі. Ось ця гуманітарна допомога зіграла велику роль для наших дітей і, напевно, для всіх жителів селища.

Я суджу про це, бо школа надавала приміщення, щоб вивантажували цю допомогу, а потім її роздавали. Напевно, частина людей тому і не поїхали, що тут їх так сильно підтримали.

Це дивно, але ми вже якось звикли жити в таких умовах. Майже не звертаємо уваги на далекі і близькі вибухи.

Зараз ми живемо з почуттям, що завтра може не наступити, або не бути таким світлим, як воно є. Ці зміни відбулися в голові.

Мрію, щоб настала стабільність. Щоб припинилася ця ситуація абсурду, яка триває вже восьмий рік.