Діти не могли відвідувати нормально українську школу, тому що з березня 2022 року наше місто було окуповане російськими військами. Гуляти по вулиці, займатися, вести нормальне життя не мали змогу. Я не працював, тому що не було змоги, а працювати на російську державу відмовлявся; дружина іноді давала онлайн заняття, коли дозволяв зв‘язок, життя було просто жахливе.
З початку війни на нервовому ґрунті у мене загострився артрит та подагра, маю проблеми з високим тиском, через волонтерів діставали необхідні ліки.
Було складно бачити військових зі зброєю, не мати змоги вільно пересуватися, не мати змогу дивитися українське телебачення, виживати у важких обставинах, відчувати психологічний тиск. Перший місяць був поганий завоз продуктів та ліків, потім відключили світло, не було більше півтора місяця, були проблеми з водопостачанням.
Із-за постійних обстрілів з лівого берега ми вимушені були покинути свій власний дім та переїхати до квартири батьків. І 23 лютого, практично опівночі, прилетів снаряд в багатоквартирний дім, практично в нашу квартиру, вилетіли вікна. Слава Богу, ніхто не постраждав, але діти дуже сильно злякались.
