Ми з чоловіком жили в Сартані Донецької області. Я працювала у школі. Росіяни скинули перші бомби на наше селище 25 лютого минулого року. Через три дні ми з дітьми й онуками переїхали до Маріуполя, бо думали, що там буде тихіше. Нас запросили друзі, які жили у приватному будинку біля порту. У них був онук віком рік і два місяці. А усього нас було 17 осіб. Ми разом пережили всі жахіття. Виїжджали також разом на своїх автомобілях.
У перші дні війни дійсно було тихо, а потім окупанти бомбили Маріуполь з усіх боків. Було дуже страшно, але не за себе, а за дітей. З нами були онуки п’яти та десяти років. Вони підходили й питали: «Бабусю, чи є в нас сьогодні що їсти?» Це було в березні, коли в нас закінчувалися продукти. Душа обливалася кров’ю. Я ніколи цього не забуду і ніколи не пробачу тим, хто розпочав цю війну.
Був такий момент, коли все навкруги палало, бомби падали, а люди стояли в черзі поводу і вже ні на що не реагували. Шокувала сама ситуація. Ми не очікували такого.
Сімнадцятого березня ми виїхали з Маріуполя до Бердянська. Там винаймали житло. Діти хоча б наїлися хліба. Бердянськ також знаходився в окупації, але продукти та побутова хімія в магазинах були, хоча й дорого.
Четвертого березня ми з чоловіком з великими труднощами переїхали до Одеси. У росію було легше виїхати, тому син зі своєю сім’єю так і вчинив, але довго не витримав там – у кінці літа повернувся додому. Наш будинок вцілів, але ми з чоловіком не плануємо повертатися до повної перемоги. Дуже сподіваємося, що цього року війна закінчиться. Віримо у Збройні Сили України. Мрію побачитися з онуками та учнями.
