Яцюра Анастасія, 9 клас, Орлівський НВК «Загальноосвітня  школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок»

Вчитель, що надихнув на написання — Іванюк Катерина Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки тому, моє життя змінилось назавжди. Розпочалася війна – крок в невідомість. Двадцять четвертого лютого для мене, моєї родини та всього українського народу розпочалися страшні події, безперервні випробування, сповненні жаху та страху.

Звичайний весняний ранок розпочався для моєї родини і жителів нашого села з вибухів гармат та танків. Я зі сльозами на очах та біллю в серці згадую той страшний день.

Девята ранку, одинадцяте березня! Розпочався наступ на моє село. Я, мама, бабуся та дідусь дізналися, що ворог вже біля села, побігли з будинку в укриття. Але посеред вулиці потрапили під обстріл. Сховалися до підвалу в найближчому будинку. Понад чотири години тривав тяжкий бій. Сили були нерівні. Для мене увесь цей час здавався вічністю та був наповнений болем та жахіттями.

Пам’ятаю, сидячи в підвалі  зі своєю родиною, я дуже сильно плакала та молилася. Ми не знали та не розуміли, а що буде завтра, чи буде майбутнє взагалі???  Наче стихло, але ніхто ще довго не виходив з укриття. Першим, хто це зробив, був мій дідусь, він вирішив перевірити чи все безпечно. Ми з мамою сиділи до самого вечора.

Я дуже боялася знаходитися в будинку, тому після найменшого стуку відразу бігла в погріб.  Мені там було спокійніше та безпечніше, спати я могла тільки там.

На вулицю виходити було дуже небезпечно, довго лунали гучні вибухи та автоматні черги. Лише на наступний день ми з острахом, тихенько прийшли до свого будинку. Оніміли, побачивши, як частина його палає. Це була остання крапля, терпець урвався, сльози котилися градом. 

Через декілька днів мені з мамою вдалося виїхати з села. Увесь час у мене були різні відчуття. З одного боку, я розуміла, що потрібно, так як немає іншого виходу, з іншого, не хотіла покидати свою домівку, свої рідних, близьких.

Ми їхали в невідомість, покидаючи все своє життя, забравши з собою тільки маленьку валізу та іграшку, яку напередодні мені зв’язала бабуся.

Ще декілька днів тому я мріяла, планувала, а зараз прямувала в невідомому напрямку, в пошуках прихистку. Емоції переповнювали мене, але надія та віра в серці не згасали, що я невдовзі повернуся до своєї домівки. Та не сталося так, як гадалося. Довгі вісім місяців показалися вічністю. Увесь цей час нам довелося пожити в різних місцях, скитаючись країною в пошуках безпечного місця. У яких би мальовничих куточках нашої країни ми не були, але рідна домівка найкраща, найрідніша, хоч пошкоджена та зруйнована.

Кожен день  війни — це новий виклик для мене. Я почала більше  цінувати прості речі: тишу, розмови з рідними, смак печеного хліба. Зрозуміла, як важливо уміти насолоджуватися кожною миттю життя. 

Війна зробила мене сильною, стійкою та, водночас, дуже чутливою до болю інших.  Я зрозуміла ,  що життя - це найбільша цінність, це Божий дар.

Для мене, тисяча днів війни, які я пройшла -це тяжкий шлях. Але він зробив мене саме тією людиною, якою я є зараз. Це болісний досвід і безперервна боротьба.

І хоч війна триває, я вірю в те, що ми разом здолаємо всі труднощі і відбудуємо нашу Україну, станемо ще міцнішими. 

Сьогодні мій шлях — це шлях віри, надії, сили і любові до своєї Батьківщини.

Чи важливий мир для людей? Раніше про це не задумувалися, а просто жили, чимсь невдоволені, нервували і плакали на рівному місці, навіть не здогадувалися, що то було наше мирне і щасливе життя. Зараз багато віддала б за такі миті. Але не час розганяти зраду та хнюпати. 

Я впевнена, що разом ми зможемо подолати всі випробування!