Мені 49 років. Я доглядаю за лежачою сліпою мамою, їй 84 роки. Чоловікові 59 років, свекрусі – 82. Наш дім – у Гуляйпільському районі.
Перший день війни я була вдома, чоловік - на зміні в охрані. О шостій ранку подзвонив і каже: «Включи телевізор». Я включила і про все дізналися - що почалася війна. Якось і не думали, що так буде страшно. Але до першого числа росіяни вже були майже біля нас - біля нашого села близько дуже. Вони сусіднє село окупували.
Ми були без світла, без продуктів, потім до нас почали привозити продукти і гуманітарну допомогу. А потім окупанти пішли в наш район, і в нас почалась евакуація. Нам довелося виїхати.
Маму перевезти було дуже важко. Ну, допомогли наші воєнні хлопці, дай бог їм здоров’я. Прийшли, погрузили маму в машину, і ми поїхали.
Нас поселили в інтернат, там дуже гарно все було. А потім сказали, що у нас десять днів на збори – щоб маму віддала в інтернат для перестарілих, а самі - на виїзд. А як я можу віддать маму, коли я її доглядаю з 14 років? В неї стрес, вона осліпла, вона не бачить. І прийшлося шукати квартиру. Зараз знімаємо квартиру і живемо, але маму я не здала.
Є дуже хороші люди, які допомагають, які посліднє можуть віддати, а є байдужі - оце страшно. Шокує те, що дома все покрали, і не знаємо, хто. Психологічно важко, бо не знаємо, що буде далі, тому що ми залишились без нічого.
Війна закінчиться нашою перемогою, це однозначно. Будемо надіятися, що скоро, молитвами нашими. І ми всі повернемося додому, хай там хата залишилась хоч трохи. А перемога буде за нами, ми віримо в Україну і в наших хлопців.
