Марія виїхала з синами з окупації у вересні. Чоловік її залишився вдома доглядати лежачого батька. А тепер росіяни чоловіків не випускають з окупації взагалі.

Мені 35 років, у мене двоє дітей – 16 і 9 років. Ми жили в селі в Запорізькій області. Я працювала в школі кухарем до початку війни. До вересня ми перебували на окупованій території.

Син навчався у сусідньому районі в училищі й проживав там у гуртожитку. Він подзвонив 24 лютого о сьомій годині ранку і каже: «Заберіть мене, почалася війна». Потім дивилися новини, дізналися, що пролітали літаки й бомбили аеродром у сусідньому Мелітополі. Так у нас почався перший день війни. Спочатку було незрозуміло, що робити. А вже через два дні російські війська були на нашій території. Вони дуже швидко пройшли. Наші хлопці відступали на машинах, танках. На трасі лишилися наші обгорілі танки. Ми бачили потім.

Найважче – пережити окупацію. Дивитися на росіян і розуміти, що вони прийшли вбивати наших хлопців. Намагатися жити в тій місцевості, де вони ходять.

Техніка їхня проїжджала («Гради», «Урагани») повз наш будинок.  Поряд був штаб офіцерів їхніх. Вони заселилися в кафе, де було єдине на все село бомбосховище. Це було тяжко.

Газу в нас не було два місяці – вони перебили газову лінію. Навіть електроплит у нас не було перші два тижні - в магазинах не було де купити. Їжі запаси були. У мене така звичка – завжди купувати з запасом. Перед початком війни хліба купили багато, я його в морозилку клала. Перший місяць війни хліба в магазинах взагалі не було. У нас у селі три магазини, і люди розкупили всі харчі там.

Та ще й окупанти пограбували. Машинами заїжджали, зривали на вікнах металеві решітки, стріляли з автоматів по замках і грабували магазини.

Виносили все, що бачили. З харчами було дуже тяжко. У мене було борошно, хліб. Сусіди – пенсіонери, у них не було запасів. Ми трошки з ними ділилися і якось виживали. Потім росіяни завозили свою «гуманітарку». Були в нас ті, хто брав її. Ми не ходили жодного разу. Навіть якби голодні були, то не взяли б. Потім вони завезли російські харчі в магазини. Вони були такої якості, що їсти неможливо.

Ми виїжджали з родичами, які вивозили бабусю - вона хворіла на онкологію. Племінник на машині нас усіх вивозив. Їхали п’ять днів - на блокпості у Василівці нас пропустили тільки на шостий день.

Мій чоловік залишився в окупації, бо в нього тато лежачий. Він не зміг виїхати, зостався там із батьками. І доглядає за домашніми тваринками.

На жаль, зараз чоловіків звідти не випускають взагалі.

Ми виїхали в Запоріжжя тимчасово. Орендували квартиру і пробули там два тижні. Потім метрів за двісті від нас у сусідній будинок прилетіла ракета під ранок. Повністю середину будинку вивалило. Це на проспекті Маяковського, у новинах показували. Ми прокинулися від того, що сипалося скло кругом. Із верхніх поверхів летіло на землю. Ми в той же день зібрали речі й виїхали до Києва. Зараз ми в столиці.

До війни я працювала в школі кухарем. Зараз влаштувалася в Києві в магазин непродовольчих товарів продавцем. Тиждень як працюю.

В нашій школі зараз окупанти облаштували госпіталь. Своїх «двохсотих» у підвали складають. Не знаю, що там буде після них.

Я не знаю, коли війна закінчиться, але дуже хочеться, щоб у найближчі місяці. Сподіваємося, що в нас усе залишиться цілим, що нам буде куди повертатися. У наших домівках росіяни заселилися. Їх наїхало хтозна скільки. Вони заселяються з жінками – нашими, місцевими, – до чужих домівок. Потім вивозять із тих домівок усе, що можна взяти: якісь речі, постіль, одяг.

Дуже хочеться бачити майбутнє в жовто-блакитних кольорах. Щоб була перемога наша, щоб усіх колаборантів, які пішли на співпрацю з російськими окупантами, покарали. Хотілося б, щоб діти не знали, що таке війна, не боялися.