Рашисти нещадно трощили Гуляйполе і навколишні села. Зинаїда Іванівна виїхала майже одразу, бо в селі не було інсуліну. Чоловік ще залишався, але окупанти вигнали його з хати і забрали навіть спідню білизну

Я з чоловіком жила в Гуляйпільському районі у селі Новозлатопіль, сестра моя жила в Гуляйполі. Зараз ми з нею живемо в гуртожитку, в Запоріжжі. Мій чоловік ще вдома залишився.

До нас зайшли росіяни 4 березня, і так до цих пір і стоять. Наше село окуповане і розбите. Гуманітарної допомоги нам ніхто не привозив, бо не могли довезти ні хліба, нічого. 

По селу стріляли та били, в нашу хату також попали. Були прильоти і в город, і в хаті скло вилетіло. Звичайно, хто це пережив, то дуже страшно. 

Я ще й діабетчиця. Мені інсуліну там ніхто б не дав. У нас там ще чоловік двадцять залишилися - там живуть, ховаються, бідні, по підвалам. Мені пощастило, бо було місце - чоловік залишився, і я виїхала. Тут, у Запоріжжі, в лікарні стала на облік, і мені дають інсулін. А там би я загинула просто.

Шокували розбиті будинки, дахи. Там все горіло. А окупанти, звичайно, мародерством займалися. У  нас і холодильники, і камери оці повитягували, забирали собі побутову техніку, одежу. 

Чоловіка вигнали з хати, і він пішов жити до сусідки – сказав, що це його сестра. А вони поруч з нашим будинком поставили БТР, і звичайно, тоді попало і в нашу хату.

Я чоловікові зібрала в сумку новеньку білизну, тапочки - то вони йому цю сумку не дали. Сказали, щоб прийшов потім. Забрали і телефон, і тапочки, і сумку цю забрали. Коли він сюди приїхав, то в нього труси були не його, і навіть взуття. Вони старіші залишили, а новіші собі забрали. І взагалі, вони йому казали: «Ми не знали, що їдемо сюди. Думали, що їдемо в Сирію. Ми б і раді додому, але ми хоч сюди не поїдемо, хоч туди - то нас вважатимуть дезертирами».

У нас-то запаси продуктів були, а світла не стало. Морозилка розморозилась, і я все позакатувала. Один раз наші хлопці прорвалися, то дали нам хлібинку 200 грамів на сім’ю. А коли ще магазини працювали, ми запаслися дріжджами та мукою, і я пекла перепічки. Ліків не було, і ніхто не міг привезти. Росіяни в село не пускали гуманітарну допомогу, і зараз також не пускають. Ми їх не чекали, не просили, вони взагалі прийшли до нас і поробили таке, що немає куди повертатися. 

Я виїхала в кінці березня, а чоловік - у червні. В Запоріжжі ми живемо в гуртожитку. Одежу в секонді познаходили. Дякуємо, що і безкоштовно десь можна взяти речі: я вже на чоловіка знайшла зимове, на себе знайшла. А сьогодні нам роздавали ковдри, по дві коробки на блок, посуд: дві каструльки, тарілки. Кожен тиждень нам дають гуманітарну допомогу: масло, крупи. Велике дякую. 

Ми переживали, що нас виженуть, коли повернуться студенти, але дякую, що нас не чіпали. Постільну білизну привезли, будуть давати, так що ми вже не замерзнемо. Бо кажуть, що зима буде холодною. 

Тут із нами ще донька живе разом з чоловіком та двома дітьми. Вони з Гуляйполя раніше вихали, бо там раніше і гелікоптери почали бомбити, і староста громади сказав, щоб виїжджали, організував автобуси, і вони виїхали колоною. Ми спочатку жили в інтернаті, нас там годували три рази в день, а потім перевели сюди, тому що туди привезти інших людей.

Тільки ми приїхали, тут вже стояли пакети з гуманітарною допомогою, потім нам принесли каструльки, так що ми не ображені. Самі собі готуємо, в нас тут поруч все: і АТБ, і пенсійний, і совбез - все доступно.

Дуже хочеться повернутися. Я ж фотографій не забрала, собака в нас невелика, котики, жалкую за своєю книжкою з рецептами: там консервація, печиво, закрутка. Мені дуже шкода що я її забула, а тепер якось так сиджу і думаю, не пам’ятаю, скільки я там чого клала, як закривала огірки.  В мене багато одежі було. Думала, що вже піду на пенсію, та буду забезпечена. Але так вийшло, що в чому стояла, в тому і поїхала. 

Поки я там була, як тільки починало бахкати, мене трясло, і тиск підіймався, і цукор підіймався, і мене трусило. А тільки сюди приїхала, то вже у першу ніч у мене не було цього стану і тиск нормалізувався. 

Я тут спілкуюся з дівчатами і до церкви ходжу. На блоці ми всі дружні, тут нас і на концерт возили в гуртожиток до діток, а ще на Могилевську, на 95 квартал, і ще на якийсь концерт возили.

Я думаю, що через декілька якісь місяців усе повинно закінчитись. Здається, що недовго залишилось.