Жителі Миколаївщини в окупації були відрізані від комунальних послуг і від постачання продуктів і води. Люди згуртувались, організували підвіз води і як могли, протистояли мародерам

Мені 58 років. Я інвалід третьої групи. Війна застала нас удома. Діти проживали в Снігурівці. 

Страшні були обстріли. Снаряди літали над нами. Було дуже страшно. Небо світилося, усе горіло. Наше село омиває річка з усіх сторін. Коли орки заходили в село, то вони нам казали, що ми живемо на «грьобаному» острові. Мабуть, нас це і врятувало. 

У нас був один вхід і вихід із села. Вони зайшли в школу, напаскудили скрізь. Снайпери ходили по даху. Це ми бачили, тому що школа найвище розташована в селі. Її з усіх боків видно.

Зв'язку не було, Інтернету - тим паче. Світло вимкнули 19 березня. Щоб сказати рідним, що ми живі, виходили за село на пагорб. 

Орки в нашому училищі проживали. Приходили до нас на переговори, з автоматів стріляли вверх, щоб люди розбігалися. Питали нас, чому ми звідси не виїхали. 

Казали, що це їхня земля. Але яка ж вона їхня? Я одному говорила: «Ходімо на кладовище, я тобі покажу, у якому році в мене прадід тут похований. А ти говориш, що це твоя земля».  

Машини стояли навпроти нас, і тільки була ротація – вони приходили, бо їм потрібен був транспорт. Спочатку ми боялися їх, а тоді сперечалися з ними. Найстрашніші були останні, які не дивилися, чи то жінка, чи то дитина перед ними. Вигрібали все в людей. 

Чоловіки, щоб не забрали машину, розбирали її або ж просто витягували на вулицю і підпалювали. Якщо ворота були замкнені на ключ у тих будинках, звідки люди повтікали, росіяни прив'язували до воріт мотузку і машиною тягнули разом із воротами. А потім грабували. Ходили по дворах, питали, де проживають «АТОвці». У нас ніхто нікого не здав. 

Води не було. Спочатку хазяїн магазину дав дві бочки безкоштовно. Один чоловік, Віктор, взяв на себе відповідальність за трактор сільради і організував підвіз води. У кого були генератори та свердловина, як у нас, то приїжджав трактор. Качали воду і возили людям, кому потрібно. Давали тільки для генератора бензин. Жителі наші були забезпечені водою завдяки добрим людям.

А коли прийшли наші, ми плакали, з прапорами бігали і кричали. Юшку їм варили, коржі пекли, бо в нас хліба не було. Але ж наші солдати не хотіли брати цього. А ми їм сказали: «Ви ж не їли юр'ївського». Тихенько їм під двері ставили. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу.

Діти мої проживають окремо, а три дні тому у Великодню ніч приїхали до мене.

Росіяни якраз бомбили й розбили гімназію, у якій вчилися мої внучата. Вони зі сльозами на очах дивилися на ті фото. Там така прірва коло гімназії! Сказав директор, що будівля ремонту не підлягає. Меблі вивозили по інших школах. 

Були прильоти з обох боків будинку: біля гімназії і біля дому культури. А вчора біля кладовища бахнуло, аж земля здригнулася. Ми досі переживаємо ці жахи. У нас неспокійно. 

Я думаю, війна закінчиться скоро. Ми на це надіємося й Богу молимося: щоб більше наших хлопців вернулися живими, й щоб швидше цей кошмар закінчився. Ми все перетерпимо, якби тільки не стріляли. Дай Боже, щоб найшвидше війна закінчилася нашою перемогою.