Мені 52 роки. У мене є чоловік і донька, яка пересувається в інвалідному візку. Ми живемо в місті Тростянець Сумської області. Коли повз наш двір їхали російські танки, ми фотографували й знімали їх на відео. За це окупанти вигнали нас уночі на мороз. Хотіли взяти в полон, але я виблагала, щоб вони не робили цього. Зранку за допомогою сусідів перебралися у таке місце, де б росіяни не знайшли нас.
Я дуже боялася тривалої окупації, бо донька потребувала ліків, а їх ніде було взяти. На щастя, обійшлося. Ліків вистачило до 26 березня, а напередодні наше місто деокупували. Потім волонтери привезли необхідні препарати.
В хаті було тепло завдяки газовим конвекторам. Ми мали запаси продуктів. Я навчилася пекти хліб.
По воду не ходили, бо жили біля блокпосту. Одного разу вийшли, а окупанти вистрілили в повітря й сказали більше не з’являтися на подвір’ї.
Після деокупації ми поїхали в село до свекрухи. Вона була перелякана й голодна. Ми привезли їй води та продуктів. А до нашого приїзду їй допомагали сусіди.
Я голова громадської організації для інвалідів, що має назву ТРОІ. Відразу після визволення міста з головою поринула в роботу: займалася забезпеченням підопічних ліками, продуктами й засобами гігієни. Окрім цього, наша організація допомагала ЗСУ: ми солили огірки, лущили горіхи й робили вітамінну суміш, в’язали килимки. Щодня робимо щось корисне. Попри інвалідність, наші підопічні працюють задля перемоги. Приміром, діти малюють для солдатів.
Зараз весь Тростянець волонтерить: люди плетуть сітки, печуть пиріжки, в’яжуть шкарпетки. Ми всі дуже чекаємо на перемогу!
