Христина Олександрівна згадує, як швидко окупанти зайшли в її село. Їй страшно було дивитися на те, як вулицями їдуть танки. Однак останньою краплею для неї стала пропозиція викладати в російській школі. 

Мені 50 років. Я з села Семенівка Пологівського району Запорізької області. 

Коли дізналися, що почалася війна, не повірили - думали, що це фейк. Потім подивилися телевізор – і нас охопив жах.  Пізніше побачили великі колони танків і зрозуміли, що наш районний центр окупували.

Найбільше шокувало те, що окупаційні війська просувалися дуже швидко, не зустрічаючи ніякого опору. Вони їхали зверху на техніці, з прапорами, посміхалися. На це було важко дивитися, і це було дуже страшно.

У перші дні виникали проблеми з найнеобхіднішим, але нам передавали із Запоріжжя і ліки, і продукти. Також люди ділилися один з одним усім, що було, ми і хліб пекли. Важко було вісім місяців жити без світла. Добре, що мали газ у балоні.

Я вчитель, тому окупанти активно вмовляли мене працювати в російській школі, тож довелося виїхати. Зі мною поїхав чоловік і свекруха. Ми виїхали наприкінці серпня. Було страшно проїжджати російські блокпости. 

Зупинилися в Запоріжжі. Тут є можливість винаймати квартиру. Наш будинок і все майно залишилися там, в селі. Хочеться додому, але поки село в окупації, це неможливо.

Я сподіваюсь, що наступний Новий рік ми будемо зустрічати вдома, бо повернемося. Якщо буде щось зруйноване, то відбудуємо і будемо жити далі.