Окупанти постійно погрожували людям. Чоловік Світлани вже навіть бився з ними

Я з Миколаївської області, село Павлівка. Працювала медичною сестрою в Снігурівській лікарні. Мені 38 років. Я маю чоловіка та сина. У мене було хороше життя: робота була, син навчався.

24 лютого чоловік мене віз на роботу на мопеді, і ми почули вибухи. Думали, навчання. Я вже на роботі дізналася, що почалась війна. Того ж дня нам вже привезли перших поранених з Херсону.

Ми потрапили в окупацію. Я нікуди не виїжджала. Наша лікарня увесь час працювала.

В окупації було важко: харчі купити ніде було, зв’язку не було, росіяни постійно ходили будинок перевіряли та на роботі тероризували. Якісь харчі трохи завозили, але ціни були космічні і готівку нам ніде було взяти.

Саме перед тим, як на звільнили, окупанти прийшли додому та забрали нашу машину.

Ще й з таким питанням зайшли: «Чи жінку, чи дитину забираємо?».

Вони повсякчас ходили і просто життя нам не давали. Чоловік вже й бився з ними. Щастя, що нас звільнили, інакше, ми б вже не витримали.

Ми прокинулися вранці, а в селі вже кажуть, що росіян немає - вони залишили Снігурівку та втекли. Ми побігли туди, де вдавалось зв’язок спіймати, почали телефонувати рідним, і вони підтвердили, що ми дійсно звільнені. Наступного дня вже до нас зайшли ЗСУ і ми їх зустрічали з прапорами. Це радісні моменти. А окупацію ми викреслили з життя та намагаємося не згадувати.

Я маю твердий характер, тож не відчувала себе пригніченою. А взагалі, ходжу на роботу – праця відволікає.

Сподіваюсь, у найближчий рік війна скінчиться. Я вірю, що наше майбутнє буде щасливим.