Коли почали бомбити, до мене приїхали діти. Думали, тут буде безпечніше. Коли зайшли окупанти і дали зелений коридор, син і невістка взяли свого сина і вирішили виїжджати. 

По них стріляли: по невістці, сину і їхній дитині, по машині.

Невістка тільки скрикнула і загинула. Син і онук залишилися живі, але онук отримав важку черепно-мозкову травму.

Його лікували у Чехії і Львові, проводили трансплантацію кістки. Зараз онук уже ніби ходить. Йому всього лише сім років. Але вимова ще порушена.

Дії окупантів довели мне до того, що їм неможливо бажати нічого, крім смерті.