Мені 66 років. Я жила в селі Дорожнянка Запорізької області. Про початок війни дізналася з телебачення. З’їздила з сином у місто по бензин і продукти. Восьмого березня село потрапило в окупацію. Через місяць майже всі мешканці виїхали. Залишилося близько двадцяти чоловік. Сусіди попросили приглянути за їхнім будинком. Росіяни хотіли обшукати його. Мені вдалося зупинити їх. Тоді вони прийшли до мене. Спитали, чи є телефон. Я збрехала, що немає, але не встигла ввімкнути беззвучний режим – телефон задзвонив. Складно передати словами, як я злякалася. 

Було багато солдатів із Дагестану, росіян із Далекого Сходу та чеченців. Проте переважна більшість – дагестанці. Вони по-різному ставилися і до нас, і до росії. Окупанти грабували будинки й стріляли по них. Бувало, що стояли на околиці й відкривали вогонь по селу.

Окупанти приходили до мого сина. Погрожували вбити його. Змушували сина йти до наших військових з диверсією, але він не хотів робити цього. Вони надягнули йому пакет на голову й відвели в лісопосадку.

Я також пішла туди, тому мене також допитували, хотіли відвести в комендатуру. Окупанти вважали, що ми з сином – коригувальники вогню.

Ми жили в окупації два місяці. Я не хотіла кидати господарство. Та коли стало зовсім нестерпно, довелося їхати. Загарбники розстріляли мою телицю і розібрали її. Корову забрала сестра, котра, попри все, залишилася в селі. 

Окупанти забрали в нас акумулятор, та знайшлися люди, які допомогли нам завести автомобіль. Ми забрали чоловіка й жінку вісімдесяти років, що жили по сусідству. На Оріхів уже дороги не було. У Токмак також не пропускали. Залишався єдиний шлях – на Бердянськ. Там мешкала моя старенька тітка. Вона потребувала догляду, тому ми затрималися в неї на місяць. Двадцятого травня вона померла. Після цього ми поїхали в Мелітополь. До 24 травня простояли на пункті пропуску у Василівці, а наступного дня приїхали в Запоріжжя.

Зараз я мешкаю в сестри. 21 серпня я дізналася, що мій будинок і сіновал згоріли. У селі залишилося 15 чоловік, переважно - жінки, котрим за сімдесят. У Дорожнянці знаходяться українські військові, тому росіяни активно обстрілюють село.

Я вважаю, що війна закінчиться до Нового року. Мрію повернутися додому й відбудувати будинок. Хочеться, щоб життя усіх українців змінилося на краще.