В місті в окупації було жити важко, тож Тетяна Іванівна з чоловіком поїхала в село, щоб жити на дачі.

Мені 71 рік. Я живу в Миколаївській області, у місті Снігурівка. Ми виїхали в село через річку в батьківський будинок, бо в наш дім влучили. До того ж, в низині краще, ніж на третьому поверсі - не так страшно. Тут ми пробули всю окупацію. Один наш син не виїжджав, він у Снігурівці залишився. А другий був у Миколаєві, поки не звільнили Снігурівку.

Прийшли росіяни в Снігурівку і зайшли до нас в адміністрацію. Документи дивилися, шукали тих, хто був в обороні. Кого знайшли, забирали і били. Ми ховалися в підвалах, а вони приходили і запитували нас. Казали: «Якщо ви щось знаєте, і ми дізнаємось, що не сказали, то буде вам біда». Лютий і березень ми пробули в Снігурівці, а 10 квітня виїхали в село.

Росіяни як приїхали, то в нас не було нічого: магазини пограбували, все порозбивали. Вони нам давали три рази гуманітарку. Води не стало. Місяць взагалі без світла були. Росіяни нам привозили воду, і ми її баклажками носили. В селі з цим легше - криниці є, колодязі.

Коли вони Херсон окупували, то вже почали люди з сел привозити хліб, борошно.

15 травня перебили газопровід, і потім газ дали аж в кінці жовтня. Ми були без води, без газу, без світла. На цеглі нагрівали супчик або чай.

Було страшно від того, що окупанти стріляли, руйнували все. Тільки зайдемо у квартиру, а тут ракети летять, і ми вибігаємо в підвал. В селі ми ховалися в садочку в підвалі. Якось ракети влучили в три будинки. У одних людей корів вбило, в інших вилетіли вікна й паркани розвалилися, а в третіх гараж загорівся з мотоциклами. Усе горіло… Ми не знали, куди бігти, що робити.

Якось я пішла дзвонити на вокзал. І бачу, що їде танк, а на ньому прапор український.

Наші зайшли, і люди вже їм позносили їжу, розселили по квартирах, щоб відпочили.

Я їх зустріла, обняла. Вони потім біля нас стояли, балакали, ночували в сусідів. Ніч побули, а наступного дня пішли в сторону Херсона.

Ми залишились поки що у селі. Зазвичай ми літом приїжджаємо, а в жовтні їдемо. У нас тут ніби дача в будинку батьків. Але цього разу зимували тут. Нам газ дали і світло в жовтні. А в нас тут і дрова, і вугілля. Якби виїхали, то мародери б усе витягнули. Зима закінчилася, то ми город посадили. До осені тепер тут будемо. Додому навідуємося.

Ми щодня слухаємо новини й чекаємо, що оголосять нашу перемогу. Думали, що в березні війна скінчиться, але нічого не змінюється. Хто зна, як воно буде. Головне – щоб були перемога та мир.