Мені 30 років. Живу в Миколаївській області - Снігурівський район. До війни був у Польщі, батьки – у Миколаєві. Коли почалась війна, ми нікуди не виїжджали, весь час були вдома, під окупацією.

Ніколи не міг подумати, що напад росіян на Україну можливий, навіть не вкладається в голові. Перша ніч війни була страшною. Вони через наше село йшли на Снігурівку та Миколаїв. Було гучно і страшно. 18 березня ми вже були в окупації. 

Ніде було харчів купити,  все дуже дороге стало. Потім почали пускати у Херсон, стало легше. Ми живемо в селі, тож вода була постійно.

Був приліт до сусідів у двір, ми всі разом гасили пожежу. Було дуже страшно.

У нас було десь чотири обшуки. Перевіряли комп’ютери, телефони. Я маю татуювання. Росіяни розпитували, що вони означають, і навіщо я їх набив.

У нас машин багато забрали. У сусідів забрали. Нам пощастило - свою я зберіг: розібрав, і вони її не чіпали. Декого забирали на допити. Були люди, які здавали колишніх військових і тих, хто служив в АТО.

Нас звільнили від окупації. Зараз в моїй родині все нормально, всі працюють. Я працювати поки що не можу - маю проблеми з серцем. Сподіваюсь, що вже не буде такого, як було. Менше дивлюсь новини, намагаюсь не думати про це.