Мені 43 роки. Я з сім’єю мешкала в селищі Михайлівка Запорізької області. 24 лютого у мене був вихідний. Донька збиралася в технікум, але їй надійшло повідомлення, щоб залишалася вдома, бо почалася війна. Ми почули вибухи. Потім у нашому селі з’явилися російські танки. 

Я ще кілька днів ходила на роботу, а потім було страшно навіть по хліб виходити. Та й підвіз продуктів припинився. Ліки також не привозили першого місяця. Ми намагалися не потрапляти на очі російським солдатам. Відразу з’явилося бажання виїхати, але не було можливості, бо нікого не випускали з села. 

До літа російських військових стало більше. Вони поводилися нахабно, ходили по домівках, грабували, побили мого сусіда. Я прихистила дівчинку. Боялася за неї і за свою доньку. Ми з родичами збирали гроші на дорогу, щоб за першої можливості виїхати.

Ми з дівчатами виїхали першими. Було страшно проїжджати блокпости. Окупанти рилися в речах, погрожували нам розстрілом. Пізніше виїхав син зі своєю родиною і моєю сестрою. Російські військові не хотіли випускати мого сина. Зараз ми живемо в Запоріжжі. Отримуємо гуманітарну допомогу. 

Я вірю в ЗСУ і впевнена, що вони виженуть окупантів з наших земель. Просто на це потрібен час. 

Моя найбільша мрія – щоб діти були здорові та щасливі і жили під мирним небом.