У перший день окупації я була на роботі. 19 березня рашисти зайшли до нас у місто. Більше ми на роботу не ходили. 26 березня я виїхала зі Снігурівки.

Я була одна у квартирі. Постійно ховалася у підвалах. Не було ні світла, ні води, ні тепла. Повністю відключили всі комунікації. Магазини зачинилися. Хліба не стало, зв'язку теж. Діти почали мені телефонувати і просити, щоб я виїхала.

Нас вивозили волонтери шкільними автобусами на Баштанку. А з Баштанки люди вже роз'їжджалися туди, куди кому було потрібно. Дорогою був страх, що орки можуть нас обстріляти. Перед цим обстрілювали людей, поки вони їхали до Баштанки. Коли добралися, стало легше. Я їхала до дітей.

Шокували бомбардування і те, що росіяни все руйнували. Постійно нервувала через обстріли. Хвилювалася за житло, за людей. Психологічно це було складно. Переймалася тим, щоб було куди повертатися.

Коли сказали, що 10 листопада Снігурівка вільна, тоді вперше зраділа. Ось це була найкраща подія. Приємно було повернутися додому. 

Війна розкидала родину по всіх усюдах. Брат у Херсоні, їх безперервно бомблять.

Для мене важливо, щоб у мене були житло і робота. І щоб було мирне життя. Хочу лягати спати зі спокійною душею.