О четвертій ранку Маріуполь почали бомбити. Я жила неподалік від лінії фронту, тому ми перші потрапили під обстріл. У нас було прекрасне місто - все це зруйноване, розграбоване, розбите. Це жахливо. Добре, що я пішла до іншого селища і мене не було вдома, коли туди влучив снаряд. Ми в підвалі просиділи три тижні. Там теж були постійні обстріли, авіанальоти. Це було жахливо. 

Потім прийшли росіяни і обманом нас вивезли у Донецьк. Добре, що у мене були з собою всі мої заощадження. Я все віддала, щоб виїхати в Україну. Я їхала через Європу, через Варшаву. Це нелюди! Це жах якийсь. Я заплатила шалені гроші приватному перевізнику тільки щоб виїхати з Донецька. Довелося сказати, що ми їдемо до москви. Нас вивезли до Варшави, а з Варшави я вже приїхали в Одесу до сина і невістки. 

Росіяни свої дії виправдовують. Не розумію ,які можуть бути виправдання. Це нелюди. У мене на очах з РСЗВ розстріляли дім.

Вдень і вночі літали літаки і постійно нас бомбили. Потім безперервно скидали бомби на Азовсталь і завод Ілліча. 

У мене були деякі запаси їжі, олії. Спочатку ми харчувалися більш-менш, а потім за продуктами було сходити неможливо. Коли війна почалася, ми накупили продуктів, намагалися їх розподіляти. На багатті готували, але було складно, бо були постійні обстріли. По воду ходили під обстрілами. Одного разу хлопцям довелося лежати біля криниці, а над ними літали снаряди. Українці стріляли з одного боку, русаки - з іншого. 

Хочеться, щоб цей жах закінчився якнайшвидше. Психологічно дуже складно. Нервова система не витримує. Хочеться миру.