Мені 55 років буде, я живу у селі Першотравневому все життя. Тут родилася, тут і живу, троє дітей у мене. Син у березні пішов на війну – дуже переживаю за нього.

Війна мене застала в селі. Тут якраз у мене виїхала сусідка: її донька забрала в місто, а я залишилася на хазяйстві. І я рано зранку пішла кормити хазяйство, а тут - колона танків! Я і просиділа цілий день в погребі.

Було всього: окупанти нас не випускали нікуди, не привозили хліба. Працювали магазини, але були пусті. Грошей не було, води не було, світла не було. Сиділи вісім місяців без світла, голодували. Навіть борошна у нас не було - ми ж не очікували, що вони спочатку зайдуть і захватять нас. Десь місяці чотири ми були без хліба, без нічого. А потім нас почали випускати в Херсон. 

Шокувало, як нас накрили. Мені у двір прилетіла ракета, і побило все: вікна, паркан, ворота. І мене хвилею накрило: в мене була контузія голови. 

Молимося Богу, щоб скоріше війна закінчилась. І наші діти повернулися додому живі і здорові. Мені не потрібні багатства. Мені головне - щоб син був живий і здоровий.