Я працював лікарем-стоматологом у Маріуполі, завідувачем відділення у стоматологічному центрі. Маю родину, двох дітей. Все було добре.

24 лютого ми прокинулись від звуків пострілів і від того, що все вибухало. Рано-вранці мені вже телефонували друзі, родичі. Усі казали, що розпочалася війна. Було багато організаційних питань, метушні, ніхто не розумів, що відбувається. Ми заправили машину до повного баку, купили продуктів, скільки могли. У Маріуполі із 2014 року було вже не все гаразд, тому звуки пострілів нас сильно не лякали, але коли почався обстріл всієї країни, стало страшно.

Ми розуміли, що Маріуполь повністю оточений, і виїхати звідти було нереально. Обстріли не вщухали. Були моменти, коли ми могли вийти по воду і не повернутися.

Неприємно було дивитись на жителів міста, коли вони мародерили, коли тягнули не тільки продукти, а й одяг, побутову техніку. Кадри того, що відбувається, ще й на фоні вибухів, були жахливими.

Труднощі були такі, як і всіх: відсутність світла, газу, води. Тобто, здебільшого - побутові моменти. Всі збирали дощову воду у відра. Було страшно дивитися на те, що відбувалося, тим більше - коли живеш із дітьми. Ми все сподівалися, що Маріуполь звільнять, а потім зрозуміли, що це навряд чи станеться, тому що ворог був усе ближче і ближче до нашого дому. Було чути вже не тільки звуки важкої зброї, а й автоматних черг. Я розумів, що вже йдуть вуличні бої, було страшно виходити надвір. Діти взагалі не виходили, весь час перебували у кімнаті. Тому, щойно ми побачили, що люди почали виїжджати, зібрали всю свою родину, посадили у машину наших родичів, і виїхали. Дякувати Богу, все вдалось.

Найбільше шокувало, що знищували будинки мирних мешканців, знаючи, що ніякої небезпеки вони не становили. Найстрашніше, коли літав літак і скидав бомби.

Ми ховалися куди могли. Якщо в цей момент щось на вулиці готували, одразу ховалися у підвал. Розуміли, що може прилетіти зовсім поруч, у наш дім. Ми жили у трьохстах метрах від пологового будинку, на який скинули бомбу, тому було дуже страшно. Мирних жителів методично знищували. Це було найстрашніше.

У ніч напередодні нашого від'їзду, кожні двадцять-тридцять хвилин, над нами літали літаки і безперервно скидали авіабомби. Здавалося, що ще трохи - і від нашого будинку нічого не залишиться. Тоді не буде шансів ані виїхати, ані вийти.

Коли ми наважились залишити місто, на виїзд сформувалася величезна колона машин. Це ускладнювало рух. Був сильний затор і тиснява. Люди масово покидали Маріуполь, а над ними літав літак і скидав бомби. Я не знаю, як так вийшло, що у нашу колону не поцілили. Попереду нас їхав Червоний Хрест, ми за ним прилаштувались - так і доїхали до самого Запоріжжя. Були блокпости, де нас не зупиняли, думаючи, що ми з Червоним Хрестом. А були такі блокпости, де я не знав, чого очікувати. Це теж було страшно. На щастя, це все позаду.

Після Василівки було мінне поле, але ми їхали чітко за колоною, тому залишились живі. Щойно почули українську мову і побачили український прапор, зрозуміли, що ми вже на підконтрольній Україні території.

Ми виїхали опівдні, а до Запоріжжя потрапили наступного дня десь близько п’ятої години вечора. Нам довелося ночувати на матраці в полі у Токмаку. А в Запоріжжі нас зустріли, нагодували, кого треба вдягли, і розподілили у місця, де можна переночувати. 

Зараз ми живемо у Вінниці. Коли ми сюди приїхали, нам усі хотіли допомогти: кожен щось ніс: картоплю, консервацію. Ми нічого не просили, натомість люди, коли чули, що ми переселенці, були до нас дуже люб’язними. Це було приємно.

У Вінниці я працюю за фахом, хірургом-стоматологом.

Мені найбільше шкода пенсіонерів. Вони у депресії, більше за всіх постраждали в моральному плані. На нове житло вони вже не зароблять. Нелегко починати все спочатку. Якщо буде деокупація Маріуполя і людям буде куди повернутися, вони будуть жити у своїх квартирах.

Хочеться повернутися у Маріуполь, але не знаю, чи буде куди повертатися. Місто зруйновне, інфраструктури немає.