З початку війни ми тут були. Хто міг, ті виїхали. А нам куди поїхати? Мені 73 роки, дідусеві - 72. Дід хворий, у нього тахікардія. Ми були в окупації дев'ять місяців.

Обстріляли нас, і все повилітало. Ми в хаті були - думали, живими не залишимося. Повибігали. У нас підвал був хоча б якийсь. Туди всі позбігалися, трішки його облаштували. 

Продуктів у нас залишилося трохи. А медикаменти привозили звідкись і видавали по пачці, по дві. Черга була величезна. А тоді вже і хліб купували по 60 рублів. Черги були страшенні. Не жили, а виживали. 

Коли нас обстрілювали, то ми повилітали на вулицю. Слава Богу, що залишилися живі. Скла повна хата була. 

Дочка стала заїкатися, і серце постійно хапає з переляку. Тепер тільки щось бахає – у неї серце хапає. І таблетки вже приймає, але ніяк не заспокоїться.

Ми стільки надивилися, що вони окупанти тут витворяли! Це був жах. Сидимо в хаті. Заходять. Один каже: «Показуйте гаражі, або зараз вам ноги прострелю». Це страшне було. Вони лізли в гаражі, крали машини. До нас у хату зайшли - глянули, що в нас ні вікон, ні дверей, та й пішли.