Алла Олександрівна чотири місяці провела в окупованому селі Бердянського району. Вороги не чіпали місцевих жителів, але сама їхня присутність лякала. Коли з’явилася можливість, Алла Олександрівна поїхала до дітей у Запоріжжя

Мені 70 років. Я з села Червоне Поле. Воно знаходиться між Бердянськом і Маріуполем. Я жила одна. Чоловік помер 10 років тому, діти роз’їхалися. 26 лютого в село ввійшли окупанти. Чотири місяці я провела в окупації. Не могла зателефонувати дітям, бо не було зв’язку. Доводилося ходити по полям і шукати його. 

Якось я вирішила поїхати провідати дітей. Мене підвезли односельчани. Дві доби простояли у Василівці. Коли приїхала, то назад діти мене вже не відпустили.  

Дуже важко було спостерігати, як по вулицях йшла ворожа техніка. Окупанти не чіпали нікого з місцевих жителів, але ходили по селу й дивилися, хто де живе.

Важко було з ними спілкуватися. Тиск постійний був.

Перші дні сиділи в підвалах, а потім почали виходити і збиратися з сусідами, щоб хоч дізнаватися, що в селі відбувається. Запаси у нас були, це ж село. А гроші знімати з картки їздили в Бердянськ. По продукти спочатку їздили в Урзуф, а потім і до нас почали привозити. Газу не було – топили грубки. Їсти готували, на чому могли.  

Найбільше шокувало те, що взагалі почалася війна. Довго не могла в це повірити. І коли летіли літаки на Маріуполь, було дуже страшно. Ми закривали вікна, вимикали світло. 

Людей з мого села багато в Запоріжжі. Мріємо, щоб швидше настав мир. Ми збираємося навесні їхати додому город саджати.