Родився я в селі Кандаково Снігурівського району, тут і живу. Мені 68 років. Я на пенсії, в мене 45 років стажу. Працював на будівництві, потім в школі. 

24 лютого був вдома. Жінка в лікарні була в Баштанці. Так і всю окупацію: я був тут, у селі, а дружина - в Баштанці.

Коли по нам били, вікна вилітали - я склив їх, криші підірвало - я працював, допомагав людям. 

Води не було, але у нас є такий Гена Соляний - він десь брав станцію і качав воду. Зараз він воює. Гуманітарну допомогу нам окупанти не давали, і пенсію ми не отримували. Були якісь свої запаси продуктів. Люди дружні. От сусідка спекла пирога і мені давала, за три кілометри моя донька живе - от вона щось привезе, приготує.

Не було хліба, і не було за що купити. Тоді якось почали возити хліб - в кого були гроші, то купляли. Я і сусідці купляв, бо в неї не було грошей взагалі. 

Коли кацапи ходили по хатах, в гаражі лазили, забирали  багато чого – звісно, тоді важко було. А вночі починали ракети летіти - страшно було, щоб хату не розбили і не привалило. 

Найприємніше - коли нас звільнили. Йшли наші солдати по вулиці - радощів було дуже багато! 

Моя донька в Херсоні живе. Один син в неї студент, а другий - школяр, і не можуть нормально навчатися. А в Херсоні дуже гатять. Може, вже і квартири немає там.