Мені 67 років, ми з донькою жили у Снігурівці. А коли місто окупували, ми виїжджали в Баштанку.
Я хворіла на коронавірус. Пішла в лікарню, але лікарі вже не приймали, бо там готували бомбосховище. То ми розвернулися і пішли додому. От так я запам’ятала перший день війни.
Світла не стало 14 березня, як літак кинув бомбу на Снігурівку на військкомат, а ми живемо недалеко - нам вибило вікна в хаті і в кухні.
Скла у нас не було. Хату ми трошки зробили, ну а кухню фанерою забили. Світла не було, хліба не було, потім почали возити. Окупанти ходили по хатах, перевіряли документи. Донька наполягла - ми найняли машину і поїхали.
Ой, відразу так було страшно, важко психологічно, і зараз - такий стрес!
Ми виїжджали недалеко - в Баштанку. 22 березня були вже руські в Снігурівці, а ми виїхали 5 квітня. Найняли машину і виїхали.
Надіємося, що війна в цьому році закінчиться. В мене вже вік такий, що думати про майбутнє якось і не знаю як. Хочеться, щоб у дітей був мир, і все було добре.
