Алла з жахом згадує, як у її село зайшли окупанти і почали грабувати мирне населення. З окупованої території її родина виїхала не одразу –  боялися обстрілів і не були впевнені, куди їхати. 

Ми з Гуляйпільскої громади, з села Мирне. Пробули там недовго. Виїхали, коли село вже було окуповане. Я до війни працювала в школі, зараз продовжую дистанційно працювати. Не знаю, чи довго так триватиме, тому що діти роз’їжджаються в інші школи.

Нам не вірилося, що почнеться війна. Ми були впевнені, що нас це все обійде, бо в нашому селі нічого немає. Але не так склалося, як гадалося. Виявилось, що у нас зручна територія для просування військ, і окупанти зупинилися в селі та за селом.

Вони ходили по хатах, грабували, забирали техніку, продукти харчування. Я розповідаю те, що особисто бачила, а що там далі було - не знаю, проте кажуть, що ще гірше стало. По селу часто стріляли, кожного дня щось горіло, будинки горіли.

У нас не було світла, газу, зв’язку. Ми нічого не знали, боялися виїжджати, бо місцеві говорили, що за селом стоять цивільні підірвані автомобілі. Виїхали лише з третього разу. На машині написали «Діти», побрали білі прапори і виїхали. Нам пощастило. Кажуть, що ті, хто після нас виїжджав, то по їхніх автомобілях стріляли, і всяке було, але ми всі виїхали живі. 

Ми не розуміли, куди їхати. У нас було радіо, ми намагались слухати хоч якісь новини. Вирішили виїжджати в обласний центр, бо знали, що він наш. 

Було і дещо приємне. У нас в селі є декілька будинків з підвалами. Ми всією вулицею збирались, сиділи там, приносили продукти харчування, підтримували одне одного. І дітям було веселіше, бо вони чимось займалися. 

Коли закінчиться війна - не знаю. Чогось мені здається, ще дуже нескоро. Я так думаю, що ще рік ми не поїдемо додому. Зустрічаємо односельчан, і всім дуже хочеться назад, в село.