«Окупанти виганяли людей з хат»

Поки росіяни звірствували у Маріуполі, українці, навпаки, єднались і допомагали одне одному. Один з приватних підприємців їздив під обстрілами і роздавав людям м’ясо ящиками.

Я з Маріуполя, навчався в Одесі. Мені 24 роки. На щастя, в день початку війни я був в Одесі. Поїхав до друзів, мав 23 лютого повертатись додому, але машина зламалася, тому я не встиг дістатись додому. Мої батьки і брати ледь-ледь встигли виїхати з міста до того як перекрили дороги. Всі інші родичі і знайомі залишилися там.

Дуже неприємно від того, що домашні тварини залишилися вдома. Маленьких собачок російські солдати розстріляли, коли вони блукали по приватному сектору. А ще окупанти людей з хат виганяли, щоб самим посидіти.

Одного разу прилетіло і в наш будинок. Там ховалися наші родичі, бо вони жили в багатоповерхівці, а у нас був підвал, це їх і врятувало.

Мені страшно навіть слухати про те, що коїлось в моєму рідному місті. Знайомі, які виїжджали багато чого розповідали і це було моторошно.

Поки окупанти звірствували, наші люди, навпаки, допомагали один одному, хто чим міг. Наш сусід займався виробництвом ковбас і паштетів. Коли вимкнули світло, він знайшов десь у сусідів причіп, закинув туди все, що було в його промисловій морозилці, їздив по найближчим районам і роздавав людям, яких зустрічав. Люди сиділи в підвалах, в квартирах і боялись навіть виходити. Звісно, у них не було що їсти. Тож наш сусід ящиками видавав їжу, казав: «Розносьте по сусідах та допомагайте іншим».

Це було вражаюче: він катався і роздавав їжу людям, попри те що снаряди над головою літали і танки їздили. Він розумів, що до нього в хату могли зайти і пограбувати окупанти, а він хотів віддати це своїм.

Ми з ним давно вже не спілкувалися. Він дочекався, поки все там заспокоїться, і через зелений коридор, мабуть, виїхав.

Зараз у нас є зв’язок з родичами, які залишились у Маріуполі.

Хвилює те, що там людям дуже сильно промивають мізки. Вони починають вірити в усе, що їм кажуть. Особливо це стосується людей похилого віку.

Моя бабуся не знає чому їй вірити: ми їй кажемо одне, а там кажуть інше. Хоча в неї до сих пір нічого не зробили з вікнами в квартирі, вона каже: ось-ось прийдуть і все зроблять, нам тут обіцяли. Вона не хоче залишати житло, тому що порожні будинки і квартири можуть комусь віддати. У неї квартира, у нас – будинок. То вона й ходить то до себе, то до нас. У нас дві собаки вижило – лайка і чихуахуа, то вона сидить з ними. Ми просимо її виїхати – невідомо, що далі буде. Але дідусь загинув, то вона вже нічого не хоче. Каже, що дорогу не витримає.

Я впевнений, що війна закінчиться тільки поразкою росії. Нічого іншого нам не потрібно після того, що вони тут вчинили. Я про майбутнє ніколи не думаю, але щойно Маріуполь звільнять, ми з батьком одразу назад – відновлювати все що зруйновано, щоб мама з братами могли повернутись з-за кордону додому.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/