Мені 38 років. Я жила в місті Василівка Запорізької області. У мене є шестирічна донька. У неї астма. Коли закінчилися ліки, її потрібно було рятувати. Я знайшла людину, яка погодилася нас вивезти. Зараз ми з донькою мешкаємо в селищі Кам’яне Запорізької області, а мати й брат залишилися у Василівці. Там зараз дуже складна ситуація. Мені рідко вдається зв’язатися з ними.
Я пам’ятаю, як 27 лютого вийшла на базар скупитися. Там уже була метушня. Ввечері пролунала повітряна тривога. Російська армія бомбила нас. Ми чотири дні не могли вийти у дому. Коли стало тихіше, пішли на пошуки продуктів. З приходом окупантів усі товари подорожчали.
Російські військові поводилися нахабно – було страшно знаходитися на вулиці. Якось моя мама вийшла скупитися. Продавець кудись вийшов. Мама чекала на нього біля магазину.
Раптом зупинилося авто. В ньому сиділи окупанти. Вони наставили на неї автомати й наказали: «Метр вперед!». Мама злякалася й втекла звідти.
Вони часто так залякували місцевих жителів. А ще ходили по домівках з обшуком. Це був просто шок. Словами не пояснити – це потрібно відчути. Ми їх дуже боялися. Потрібно було ходити тишком-нишком, не говорити нічого зайвого.
Я виїхала з сусідкою. У неї також маленька дитина з астмою. Ми нервували в дорозі, проте добралися нормально. Я звикла на новому місці. Мені тут подобається. Дякую людям, які надали нам приватний будинок. У цьому селищі спокійно, але все рівно хочеться додому. Сподіваюся, що навесні війна закінчиться і ми повернемося.
