"Окупація була нестерпна"

Сергієнко Добріна, 9-А клас, Бердянська спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземних мов №16

Вчитель, що надихнув на написання есе: Нюкало Олена Володимирівна

"Війна. Моя історія"

24.02.2022

Невже це сталося? Чому все так? Ну як же так?!

Ці думки роїлися в голові від часу, коли я дізналася, що почалася війна. Мене звати Добріна. Я з містечка Бердянськ, що на березі Азовського моря.

Прокинувшись зранку, вразилася таким незвичним небом. Воно було рожево-жовтого й у сірому тумані.

Почувся тихий стук, це в кімнату зайшла мама. Її очі були переповнені болю та страху.

– Мамо, ти сказала Вікторії Олександрівні, що не буду сьогодні на дистанційному навчанні через хворобу? – ще сонним голосом спитала я.

– Ні, сьогодні ніхто не піде до школи, – очі неньки сумно поглянули на мене, зі щоки впала прозора, як скло, сльоза.

– А що сталося?

– Війна!

Ці слова завжди будуть у мене в голові. Усі почали швидко збирати речі. Поки ми з молодшим братом спали, батьки вже приготували багато сумок, щоб пакувати в них необхідне. Збираючись, я з надією раз у раз зазирала в інтернет: може, це якась помилка? Та з усіх каналів безупинно інформували про невтішні події. Я зібрала найцінніше. І маленького Михасика – плюшеву іграшку, що з народження завжди була зі мною. Ми збиралися до бабусі з дідусем. Батько поїхав заправляти машину та знімати гроші в банку. Мама дзвонила знайомим, щоб упевнитися, що в них усе добре. Минуло багато часу, а тато досі нічого не написав та не приїхав. Нарешті дзвінок! На порозі розгублений батько.

– У мене є дві новини! – намагався бадьоро говорити він.

– Які? – немовби повіривши в чудо, запитала мама.

– Але одна з них гарна, а друга погана. Перша – я все ж таки зняв гроші. Друга – коли виїхав із заправки, машина зламалася.

І тут уже стало зрозуміло, що мусимо залишитися вдома… Єдине, що мене відволікало, – це малювання. Переглядаючи улюблений серіал, я могла виводити лінії пензликом годинами.

Весна видалась неймовірно важкою, холодною та сніжною. А опалення в місті не було. У моїй кімнаті з рота йшла пара від морозу. Матуся на ніч набирала дуже гарячу воду в пляшки, щоб усі хоч якось зігрілися. Ми чули через море, як стирають з лиця землі Маріуполь. Та нічого не могли зробити. А біженців з Маріуполя везли до Бердянська, і ми з батьками приймали знайомих. До нас їхало шестеро людей та один котик! Ми дуже зраділи, коли змогли зв’язатися з ними.

Коли знайомі приїхали, розповіли дуже багато історій: як тікали від ракет, як ховались у підвалах, як в їхньому городі лежали міни. Вони дуже зраділи хлібу. Так, звичайному хлібу! Ми прожили разом 4 дні, потім знайомі переїхали в окремий будинок, бо місця в нас таки було мало, але ввечері ми ніколи не сумували.

Окупація була нестерпна. У серпні тато сказав, що немає чого чекати та потрібно виїжджати! Вирішили їхати до Чехії.

16.08.2022

Почалося нове життя. Ми з родиною вирушили до безпечної країни. Насправді мені було дуже сумно залишати дім, але всі друзі, яких мала, виїхали задовго до мого від’їзду. На жаль, ми їхали через росію. Тому на кордоні в Криму чекали 5 годин. Як потім з’ясувалося, це дуже мало. На кордоні росії та Латвії ми чекали 48 годин, бо росіяни не хотіли випускати людей. Це були справжні муки.

22.08.2022

Нарешті ми були у Європі! Литва, Латвія, Польща. І, нарешті, Чехія...

Ми живемо в місті Острава - третьому за величиною місті в Чехії. Тут я ходжу до школи, маю нових друзів, розмовляю іншою мовою. Неймовірно сумую за своєю кімнатою, квартирою, двором, вулицею, районом, містом, морем, областю, за рідною Україною! Дай, Боже, повернутися!