Семенков Артем, 11 клас, Геройський ліцей Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурдига Марина Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранком 24 лютого я прокинувся від гулу літаків та вибухів бомб, але тоді навіть не міг і припустити, що розпочалась війна. Після декількох вибухів одразу зникло світло. На день третій ми зрозуміли, що росіяни вже нас пройшли, але перша їх колона заїхала до нас лише через два тижні, бо наше село було заховане в садах абрикосів (недарма ж воно називається Абрикосівка), тому вони просто проїжджали повз нас.

І ось перші “гості”... Колона зупинилася прямо перед нашою хатою, один з БТРів навів кулемет прямо у вікно, з якого я виглядав, адже цікавість брала верх перед страхом.

Десь через пів години рушили далі. Ми чекали на якісь новини, але і надалі нічого не знали. Наші будні проходили однаково: всі сиділи вдома, батьки не працювали, вечори були найстрашнішими: збираючись усією родиною, чекали закінчення ночі. Іноді приходилося бігти до сусіда в погріб, бо у нас не було укриття: стареньку бабусю, яка майже не могла ходити, приходилося нести на руках.

Літаки ворога постійно тримали курс прямо над нашим селом.

Іноді вони так низько летіли над хатами, що видно було обличчя ворожих пілотів. Боляче було усвідомлювати, адже, коли вони поверталися, я розумів, що металева бляшанка свою  задачу виконала. Через місяць з’явилося світло, і перше, що я подивився - це новини. Кров стигла у жилах: Херсон був окупований, саранча рухалася далі.  

А ще отримав страшну новину - мій двоюрідний брат зник безвісти.

Одного дня до хати без стуку зайшов військовий з автоматом. Його берці гупали по підлозі, відбиваючись у моєму мозку, палець він тримав на куркові. Здавалося, що він нас тримає під прицілом і будь-якої миті може натиснути на гачок. Він увесь був у чорному і лише прищурені очі, як у  крука, блищали та оглядали будинок. Військовий розпитувати мого тата про службу та чи є якась зброя. Батько показав мисливську рушницю, яка йому дісталася після смерті дідуся. Після короткої розмови той пішов. Вийшовши вслід за ним на поріг,  ми отетеріли: до десятка підлеглих “чорного крука”, такі, як і він, нишпорили по нашому подвір’ї в пошуках чогось підозрілого. Нічого не знайшовши, пішли з двору.  

Через тиждень повторилися обшуки… Чоловіків забирали, били, повертали. Були випадки, коли люди після побиття вмирали.

Вже восени росіяни почали змушувати батьків відправляти дітей до російських шкіл. У разі незгоди погрожували, що вивезуть в Росію. Тоді ми вирішили виїжджати. На той час я навчання онлайн у Геройському ліцеї. Через два дні ми вирушили на Запоріжжя, хоча вже пропускали людей неохоче, адже готувався псевдореферендум.

По дорозі нас часто зупиняли і наче хотіли переконати, що не варто  виїжджати. Врешті ми таки дісталися колони, яка мала рухатись до Запоріжжя.

Спочатку зраділи, проте дізналися, що дехто виїздить уже втретє… Та надія жевріла. Першу перевірку ми пройшли без проблем, але на другій працівники ФСБ нас не хотіли пропускати чиплялися до документів. Вернули, та через кілька годин пропустили. Трохи проїхавши по сірій зоні, люди вигукувати: “Слава Україні!”

А у відповідь лунало: “Героям Слава!”  Це - свобода!

Після Запоріжжя ми поїхали  на Миколаївщину. Через тяжкі умови, де не було зв’язку і коли мій батько пішов добровольцем на фронт, ми переїхали до Одеси, де мама знайшла роботу, а я продовжую навчання. Тато через бойові дії отримав статус людини з інвалідністю, тепер ми знову разом. Але війна не скінчилася… Постійно обстрілюють Одесу і ти кожен день щасливий, від того, що просто живий.

Я не можу повернутися до власного дому, бо він в окупації, не можу обійняти своїх бабусь…

Та знаю - захисникам на нулі, набагато важче.  Вони кожну хвилину ризикують своїм життям заради нас, тож ми чекаємо і віримо у те, що наші  звільнять решту Херсонської області і ми зможемо повернутися додому. Вірю у ЗСУ! Слава Героям!