В окупації у Снігурівці була нестача продуктів і ліків, але люди ділилися останнім і примудрялись навіть нагодувати бездомних тварин

Я зі Снігурівки Миколаївської області. Діти з Херсона в перший же день війни із внуками приїхали до нас у Снігурівку. 

Коли почалася війна, все дуже швидко розкупили. Було дуже тяжко щось придбати. Доводилося відстоювати великі черги. Не знаю, кому подякувати, що організували видачу молока для маленьких діток. У нас двоє малих онуків, і купити не було де, та й кошти зняти неможливо. Продуктів не було, а якщо й були, то треба було в черзі стояти дуже довго. 

Було дуже складно ще до того, як росіяни зайшли. Ми 18 березня дітей відправили з маленькими онуками туди, де менш тривожно, а самі лишилися з чоловіком у Снігурівці. 19 березня почалася окупація. До того їх тероборона розбивала на околицях міста.

Наш будинок розташований на центральній вулиці. Росіяни стояли біля нас, а в перші дні й жили там. Це був жах! 

За українську мову я дістала прикладом по спині. У нас є автомобіль, який перевозив дітей-інвалідів - росгвардія хотіла його відібрати. А ми з сусідкою випросили в них цю машину. Доводилося хитрувати, щоб зберегти майно. 

Ми ховали речі, зачиняли магазини, хоч вони вже були розграбовані. Наші чоловіки на болтики закручували, щоб росіяни більше не зайшли.

А з продуктами було дуже тяжко. У нас трошки залишалося, то ми з сусідами ділилися. Інколи до нас пропускали автобус із хлібом із Баштанки, по нього була така черга, що години чотири треба було відстояти, щоб хоч один буханець узяти. Потім цю хлібину ми ділили на три-чотири сім'ї. Ще я наглядала за чужою бабусею старенькою, вона залишилася сама. Ліки було дуже тяжко дістати. А потім із Херсона почали підвозити російські, і можна було купити. Вони коштували дуже дорого.

Дуже багато було своїх і чужих собак. Ми на вулиці варили кашу або суп на кістках і ділили на всіх собак, котів. Були дуже худі тварини. Вони теж боялися. Ми розтягували корм, який у нас був, тому що взяти його було ніде. У мене зараз живе песик, який просто постукав до мене у хвіртку, ставши на задні лапки. Він так їсти просив. 

Наш світогляд змінився. Коли ти хвилюєшся за дітей, онуків; коли те, що ти надбав, у тебе крадуть; або прилітає, і ти залишаєшся без нічого – це дуже страшно. Ми почали цінувати кожен момент життя, свою родину.  Головне – щоб діти були живі та здорові. Дуже шкода, що в наших дітей забрали найкращі роки, у внуків відібрали дитинство. 

Коли дитину вивезли, вона по телефону питала: «У вас стріляють? А де ви ховаєтеся?» Це тяжко. Але ми незламні. Ми дуже раділи, коли наш прапор знову з'явився в Снігурівці. Це було для нас надією, що все буде добре, що нас не покинули. Я схудла на 15 кілограмів за окупацію, а чоловік - на 18. Спали деякий час у підвалі школи на тоненькому маті. 

Я не думаю, що війна скінчиться в найближчі місяці. Але ми віримо, що перемога буде нашою. У нас така нація, що коли з нами щось стається, то з'являється якась незрозуміла злість, гнів і згуртованість. Я це побачила в окупації. Ми навчилися прикривати одне одного, ділитися. Так і після перемоги буде. 

Майбутнє бачу нерадісним. Дуже багато руйнувань було, і тепер багато треба відбудовувати. Чимало доведеться працювати нашим дітям. Шкода, що ми багато чого втратили, і його вже не повернеш. Мені так хотілося водити своїх онуків до школи й на гуртки, займатися тим, що хочеться, на що буде час! Я розумію, що цього не буде… Життя нам перекреслили.