Мені 37 років. Я разом із родиною та двома дітьми мешкав у Маріуполі. З 23 на 24 лютого всю ніч працював за комп’ютером. О четвертій ранку дізнався з теленовин про обстріли України. Одразу все зрозумів. 

Першого березня у наш двір прилетіла Точка-У. Три ракети розірвалися, а одна - ні. У цей час дружина сиділа в авто біля під’їзду, а я спускався сходами: ми збиралися їхати по мого батька. Було побите скло автомобіля. Дружину врятувало те, що вона вчасно пригнулася. 

Були поранені. Один чоловік залишився без пальців на руці, іншому у ногу та спину потрапили осколки. Ми викликали швидку, але вона не приїхала. Прибули наші військові та поліцейські й забрали постраждалих. 

На подвір’ї лежала розірвана навпіл жінка. Вона ще дихала, але допомогти їй було нічим. Ще того дня загинув шістнадцятирічний хлопець. 

До 27 березня ми сиділи в підвалі. Їхати не наважувалися, бо чекали на «зелений коридор». До того ж, наш автомобіль був дуже пошкоджений. Згодом люди з під’їзду допомогли його завести. 

Ми залишили місто 29 березня. Їхали через Мангуш. Там потрібно було пройти реєстрацію. На неї чекало дуже багато людей. Ми поселилися в дитячому садку. Дякуємо його завідуючій. Незважаючи на те, що не було місць, вона пустила нас, бо побачила, що з нами маленька дитина. Потім я поміняв колесо, бо ми пробили його в дорозі. 

У Мангуші ми познайомилися з волонтеркою, яка прямувала в Маріуполь по свою маму. Вона порадила нам поїхати через Василівку. Ми виїхали наступного дня. Перетнули 17 російських блокпостів. Окупанти змушували нас роздягатися, оглядали речі. Коли доїхали до неокупованої території й побачили наших військових, розплакалися від щастя. У Запоріжжі нас зустріли волонтери і надали необхідну допомогу. 

Зараз орендуємо квартиру в Одесі. Роботу знайти складно. Нам допомагає організація ЯМаріуполь. Діти почуваються нормально.

Я вважаю, що війна закінчиться у 2024 році. Надіюся, що наші діти житимуть у мирній і розвиненій країні.