Страшні події досі живі у пам’яті Світлані з Кремінної. Вона не може забути, як її місто накривали постріли, люди гинули на блокпостах та просто на дорозі. Але, говорить Світлана, люди у скрутні години протягали один одному руку допомоги.

Перший день війни – це було 22 травня. У моєї знайомої був день народження. Це день Св. Миколая, ми зібралися колом друзів поїхати її привітати. Але, нажаль, ми не змогли цього зробити. Блокпости були виставлені скрізь. Можливості бачити один одного в нас в цей день вже не стало. Я пам’ятаю цей час.

За нашим містом, коли починалася стрілянина, то луна від оцих гадських пострілів накривала все місто. Я пам’ятаю вислів «Вліпаєш в стінку». Оце було жахіття - бринить скло в вікнах, і ти притискаєшся так міцно до стіни, щоб знайти якийсь захист, порятунок. Це дуже страшно.

Постріли було чутно всім. Були дуже страшні події, за які всі знають. Одна жінка поїхала в Рубіжне, щоб забрати свою маму. Вона була розстріляна на блокпосту. Машина була розстріляна в решето. Ми бачили цю машину. Я сама задавала питання собі, задавала пізніше, розмовляючи з людьми: навіщо так багато снарядів? Одного достатньо, щоб забрати життя, та, щоб не помилилися, ще один, але це було решето, зроблене із людини і машини.

Дуже страшні події пригадуються, коли йшла похоронна процесія. Померла стара вчителька, шанована людина. Домовлялися, що процесію пропустять на кладовище. Але коли вже почали процесію похорон, почалися постріли. Люди розбіглися хто куди. Були поранені.

Через все це ми пройшли, коли не можна було ніде нічого купить, варили кашу у дворі на всіх жителів будинку, коли ділилися тою пачкою макаронів, у кого які були. Це все ми пройшли, біда об’єднувала людей, руку допомоги у нас дуже багато протягували.