Війна почалася вночі, уже під ранок. Я була на роботі. У мене був страх, розпач. Не розуміла, що буде далі. Страшний був день. Я в Лисичанську була до 13 березня. Наприкінці  лютого не було світла, води, був тільки газ. У магазинах полиці були порожні, тому що люди все розібрали. В аптеках були великі черги.

Найбільше я боялася за доньку, постійно про неї думала. Ми були вдвох. Були обстріли. Один раз ми навіть бігли в підвал босі. Бачили, як летіли снаряди з вогнем. Не знаю, що то було. Шокували новини про загиблих, постраждалих.

Евакуація була від пожежної частини - там був автобус. Було дуже багато людей. Це відбувалося під гучними обстрілами. Не прямо в нас летіли снаряди, але ми все чули. 

Людей було багато, всі штовхалися. Ми приблизно о третій годині доїхали до залізничної станції. Звідти дизель довіз нас до Краматорська. А там ми сіли в потяг, який їхав до Львова. Було дуже багато людей. Ми їхали 32 години. Спали по черзі. Дорога була дуже довгою і важкою, до того ж моральний стан був дуже поганий. Ми виїжджали з мамою, дитиною і племінницею. Мама була в шоковому стані, майже не розмовляла.

Зі Львова ми виїхали до Польщі на чотири місяці. Я там працювала, але довго не змогла перебувати за кордоном і повернулася в Україну, у Фастів. Тут є наші друзі, вони нам допомагають.

Мрію повернутися додому, у власну квартиру, яка постраждала. Але я маю надію все відремонтувати. Хочеться жити в рідному місті з батьками, яких я не бачила понад рік. Усе буде добре, все буде Україна.