Василь з мамою і сестрою виїхали з Гуляйполя, коли вже несила була терпіти обстріли. Вже через тиждень поряд з їх хатою розірвався снаряд

Зараз мені 34 роки. Війна мене застала в Гуляйполі, де я проживав із матір'ю, сестрою і племінницею. Найбільше мене шокував перший обстріл, який почався 4 березня. Через дорогу від нашої хати розірвався перший снаряд, а тоді почали засипАти ними Гуляйполе. 

Ми не знали, як його пересидіти. Зачинилися в кімнаті, бо не було ні підвалу, ні погреба. Підставили стіл до дверей. Обстріл тривав дві з половиною години, потім припинився хвилин на 40, а тоді знову почався. Тієї ж ночі стали стріляти «Градами». Загорівся базар, центр міста, а він від нас відносно близько - за 200-300 метрів. 

Після Великодня почалися дуже сильні обстріли. Підвал, у який ми ходили, був від нас недалеко, але там уже було нестерпно сидіти. Удень ще більш-менш, а вночі було просто жахливо туди з дитиною і сестрою бігати. 

Це все було дуже тяжко, і ми вирішили евакуюватися. Але тоді не було чим. Як почалися обстріли дуже сильні, ми евакуаційним автобусом виїхали до Запоріжжя. Вдома вже неможливо було лишатися, бо там не було ні світла, ні води, ні газу. З того часу і до сьогодні ми проживаємо в гуртожитку в Запоріжжі.

Перед тим як виїжджати з Гуляйполя, нам довелось перечекати обстріл. Тільки-но він закінчився – ми відразу поїхали. Виїжджали через Новомиколаївку. Уже перед Запоріжжям на блокпості зупинилися - там було спокійно, обстрілів не було.

Більше так ні разу вдома і не були. Туди їхати неактуально. Якщо моя тітка їздила своєю машиною раз на місяць, то в нас такої можливості немає, бо нема своєї машини. А їхати незрозуміло з ким не хочеться. Та і як назад повертатися, якщо обстріли почнуться? А вони там практично не припиняються. Вирішили: нехай буде як буде. 

Я думаю, хоча б через три роки ця війна закінчилася, і це - в найкращому разі. Дуже не хочеться, щоб ми програли її, дуже не хочеться під окупацію Росії. 

Не факт взагалі, що нам буде куди повертатися. Бо ми виїхали - і через тиждень у мене в хаті вже не було ні вікон, ні дверей, бо між мною і сусідом прилетів снаряд та розірвався. 

Одночасно всі двері і вікна повилітали. А за ці два роки, що минули, я сумніваюся, що там щось краще сталося.

У мене народилася дочка, їй зараз дев’ять місяців. Я одружився. Хочу, щоб це все закінчилося, щоб мої діти жили в мирі і спокої, а не так, як зараз: коли тривога, то переживаєш, прилетить щось чи ні. Бо в Запоріжжя ракета      С-300 прилетіла десь метрів за 500-700 від нас, і в гуртожитку все зсунулося з місця. Це було, звичайно, страшно. Діти злякалися, ми не знали, що робити. Син погано спав, навіть психологи з ним працювали. Після цього стало трошки краще.