Максимовська Соломія, 10 клас, П'яновицький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андриц Галина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день війни пам'ятаю як сьогодні, а саме, ранок 24 лютого. Прокинувшись до школи мені подзвонила мама зі словами: "Почалася ВІЙНА". Намагаючись зрозуміти, що це не жарт, зайшла у соцмережі, де було сотні новин про наступ російської федерації на нашу землю. Серце ніби зупинилось. Нікого вдома з дорослих лише я і мій молодший брат Володя, якому на той час було 9 років. Що робити? Куди іти? Лише ці питання були у мене в голові.

За годину чи дві, побачивши повідомлення у телеграм від подруги Соломії: "Мого дому вже немає", серце зупинилось вдруге. Мій телефон розривався від дзвінків родичів, друзів.

З двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року по третє березня того ж року я не виходила з дому, занурилась у новини, підтримуючи 24/7 спілкування з однокласниками і близькими для мене людьми. На щастя, чи на жаль, ми з моєю сім'єю не виїжджали за кордон. На сьогодні тема "Війна" - є болючою для мене, батьків та для кожного українця чи українки. Слухаю майже кожного дня звернення нашого президента Володимира Зеленського, військових, волонтерів про їхню роботу і тому подібне.

Втративши знайомих, друзів, рідних, у думках була лише одна думка "як тепер жити і який сенс життя без цієї людини?" Бувши на похоронах, зустрічах загиблих військових, сльози лились самі по собі.

Мене багато людей засуджувало на початку війни і ще деколи, нагадуючи, що "ти повинна виставляти збори для наших військових", "ти повинна матеріально допомагати нашим військовим”, "ти повинна засуджувати людей за мову тому, що ти із заходу України”, "ти повинна засуджувати людей за музику, яку слухаєш навіть, якщо це український виконавець” ,нав’язуючи це, я почала робити все, щоб бути у стандартах "українців із заходу”, але ще до сьогодні люди засуджують, що я не така і не допомагаю.

Чувши ці слова від знайомих, рідних, хейтерів із соцмереж серце розбивалось тому, що я не така. Я не така українка, як “інші”.

На сьогоднішній день сидячи у соцмережах потрапляють відео, фото наших військових, але одні раді, інші сумні, треті або у пошуку або уже загиблі. Останні два типи фотографій про пошук і про загиблих самі свідчать про те.  Ти сидиш і бачиш, що одні помирають від голоду, а інші від холоду, а треті від пострілів і від ворожої зброї. Іноді сидиш і хочеш допомогти людині, яка втратила рідного, частинку себе, але не можеш і ці слова, що чути “людину більше не повернеш” болять із середини. Читаючи молитви за Україну, сама молячись, дуже хочеться, щоб війна закінчилась.

Протягом всіх днів війни дуже бажаю якось допомогти військовим, людям, які отримали травму на все життя через війну, але ні матеріально, ні морально ми не зможемо повернути людину до її минулого.

Я намагаюсь кожного дня читати і слухати семінари про те що можна, а що не можна обговорювати з людиною, котра бачила те пекло на сході. На початку написання цього есе я не думала , що буду сидіти плачучи і писати. Тому, що завжди говоривши з людьми про війну стримувала  свої емоції. Виставляючи всякі  пости про військових, про збори для них важкі думки лізуть у голову про те, що зараз відчувають наші військові, наскільки болісно бачити смерть свого побратима і взагалі наскільки важко бути військовим.

Але СКОРО БУДЕ МИР, І СКОРО БУДЕ ПЕРЕМОГА.