Мені 52 роки. Я жив з сім’єю в Ізюмському районі Харківської області. Коли почалася війна, був у Полтаві на роботі.
12 квітня почалися обстріли села, в якому була моя дружина, мама, син і невістка. Вони ховалися у водостічній трубі. Коли її зруйнували, перейшли в погріб. Сиділи в ньому весь день 13 квітня і наступний ранок.
Як вийшли, побачили, що всі будинки зруйновані, а гараж, під яким знаходився погріб, уцілів. Потім зайшли росіяни. Вони сказали моїм рідним, щоб не виходили з двору, інакше – розстріл.
У гаражі сусідки, яка виїхала в кінці березня, залишився автомобіль з повним баком бензину. Вона дозволила моєму сину забрати його. Син запитав у росіян дозволу виїхати – вони не заперечували. Однак тільки-но моя сім’я від’їхала – окупанти вистрілили в авто. Одна куля потрапила в ногу невістки, а інша застрягла в автомобілі біля її голови.
З невісткою все добре. Їй зробили операцію у Слов’янську. Вона виїхала до Польщі, працює там. Син живе в Харкові, а ми з дружиною – в Полтаві.
