До війни ми мешкали в Слов’янську і не виїжджали. Живемо з мамою-інвалідом третьої групи, дідусем та бабусею. Ще є маленька дитина в мене, скоро три роки буде. 

Ми спали, і я перша почула вибухи. Відразу подивилась новини в телефоні. Була невелика паніка: що робити? Ми одразу зібрали документи, читали новини. Подзвонили нашим родичам. Тітка до нас приїхала. Ми не розуміли, що робити.

В перший тиждень ми усе закупили, а через місяць нам почали видавати гуманітарку. Допомога від волонтерів нас підтримала на початку. Я найбільше переживала, щоб дитина не злякалась вибухів. З 2014 року я звикла до них, знала, що це таке. Ми тоді також були в Слов’янську. 

Найстрашніше, коли в нашому рідному місті люди, яких ми знали, потрапляли під обстріл або гинули. Коли ти особисто знайомий із людьми, які гинуть, – це дуже страшно.

Моментами було бажання кудись виїхати, але потім затихало. Було дуже тяжко покинути місто, своє житло. Та й нікуди було виїжджати. Я знаю людей, які дуже переживають. Багато хто відразу поїхав кудись, а у нас не вийшло, бо грошей особливо немає. До того ж, обстрілювали всі дороги, і трохи лячно було їхати. 

Я щомісяця чекаю закінчення війни. Хочу, щоб дитина пішла до садочка, спілкувалася з іншими дітьми. Мрію вийти на роботу. Хочу, щоб усе було як до війни. Це буде найкраще.