Бондарева Анжеліка, учениця 10 класу Коробочкинського ліцею Чкаловської селищної ради Чугуївського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пастухова Тетяна Михайлівна

«Війна. Моя історія»

Двадцять четверте лютого, дві тисячі двадцять другий рік. 4:30 ранку. Мені зателефонував мій друг Данило, який проживає у Харкові та почав говорити ,що почалась війна. Звісно, я не повірила ,бо навіть не могла уявити , що може статися війна у 21 столітті. З цього повідомлення і  почалась моя історія з початку повномасштабного вторгнення в Україні..

Данило надіслав мені відео, у якому було чутно вибух на Північній Салтівці в Харкові. Тоді я вже повірила у те, що відбувається. Мені було страшно, бо наша сім’я також почала чути вибухи ,а мамі треба було ще Їхати до Харкова у лікарню. Вона, мені здалося, була трохи розгублена, та все одно збиралася їхати. Але  трохи  заспокоївшись, матуся почала мислити тверезо. Близько до обіду до нас прийшов наш дідусь та забрав мене до нього з бабусею  на околицю села. Там було найбезпечніше.

Через деякий час до нас також прийшла мама та мої дві сестри. Через обстріли ми сиділи у сусідському підвалі  та навіть  ночували там декілька днів. Було прохолодно, але не так, як у льосі. У погребі ми спали навіть на картоплі, могли тільки  інколи помитися .  На околицю села стали прилітати і вибухати  снаряди,   і ми повернулися додому, а бабуся з дідусем зі своїми тваринами також переїхали до квартири, з якої вже виїхала молодша  донька до свекрухи.

Другого березня через ракетне влучення зникло світло, але його частково відновили. Після дванадцятого березня воно зникло зовсім. Щоб заряджати телефони, ми ходили по сусідах  та інших односельців,  у кого  був генератор. Кожного  ранку я, дідусь, бабуся та мама вигулювали   наших тварин.

У мене на той час було дві собаки та двоє котів, а у бабусі з дідусем також дві собаки та троє котів. Ми вигулювали їх десь з п’ятої до  шостої ранку. Вже о сьомій починався обстріл. Згодом обстріли відбувалися частіше. З тих подій у моїй пам’яті відклалися деякі спогади. Як ми готували їжу від обстрілу до обстрілу, бо тиша була десь двадцять- тридцять хвилин. Я навчилась перекривати газ за декілька секунд, швидко одягатися і крізь сон при обстрілах швидко бігти до коридору .

Через те, що обстріли почастішали, ми вирішили покинути свою домівку. Третього квітня ми почали дізнаватися та дзвонити всім можливим волонтерам. Коли вони будуть вивозити людей ? Виїзд був п’ятого квітня. Вже четвертого  ми збирали речі, годували тварин.  Можна було взяти з собою лише одну тварину, ми взяли щеня, а інших залишили з нашою сусідкою. П’яте квітня. Ми йшли з речами та тваринами до школи,туди повинно було приїхати дві газелі, щоб забрати людей. Людей було багато.

Військові нас перевели та допомогли перенести речі у найбезпечніше місце. Ми досить довго чекали автівки, але   приїхала  тільки одна. Всі ледь вмістилися в цю газель . Місць було 16, а виїхало  19. Декілька людей їхали у багажнику. Їхали ми майже п’ять годин. Мені було дуже сумно, бо ми не змогли забрати інших тварин. Нас привезли до Полтави.Коли ми чекали, щоб нас заселили, до нас підійшов чоловік та запропонував купити нам їжу, бо ми з дороги. Це абсолютно чужа людина , але я їй дуже вдячна за допомогу. У Полтаві нас прийняли добре. Наша сім’я й досі тут живе. Влітку ми забрали нашого другого собаку ,але наші котики загинули. Мені досі шкода ,що  не змогли їх забрати.

Тож, після початку повномасштабної війни в Україні, наша сім’я , як і всі українці, почала цінувати ще більше своє життя, родину та усвідомили ,що не треба чіплятися за матеріальне майно більше, ніж за сім’ю. Ми не знаємо , що може статися завтра , тому цініть свою родину та тих , кого любите!

 Слава Україні!