Аношенко Вероніка, 9-г клас, Дергачівський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Коробка Наталія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів. Зазвичай такі чи схожі числа фігурують у звітах про досягнення, але для України це число означає тривалість війни… Я дуже чекаю, коли почую: «Війна закінчилась!»  Але маємо те,  що маємо, життя йде далі, треба вчитися, розвиватися, радіти, навіть малесеньким дрібничкам. За цей час я подорослішала, стала, мабуть, розумнішою і симпатичнішою, дуже схожою на маму (так усі говорять). У мене налагодились стосунки з батьками, дуже їх люблю і поважаю, допомагаю, як можу, і для мене вони багато чого роблять і підтримують.

Ще на початку війни (ось такий дивний відлік) я захопилася випічкою кондитерських виробів, а вже рік потому почала пекти на замовлення. Поштовхом до цього був мій перший справжній торт на свій день народження.

Спочатку я не знала, на що орієнтуватися, почала з печива і тортів, і  зараз вже є гарний результат. Аби покращити навички, після цьогорічного дня народження я купила собі технічні карти з рецептами. Я була дуже щаслива, що їх придбала. Спробувавши перший рецепт, була в повному шоці від того, який був торт у розрізі та який у нього був шалений смак. Можливо, це дрібничка для декого, але у мене палало серце від такої радості. Я зрозуміла, що недарма витрачала час на своє захоплення, і попри обстріли, відсутність світла, я готую замовлення, від чого не тільки  я задоволена, а й мої клієнти. Деякі дизайни тортів так мені подобаються, що я сама собі дивуюсь. Крім того, завела сторінку в інстаграмі. Звісно, поки що обсяг роботи невеликий, але все ще попереду. Я дуже дякую своїм батькам, що дали мені таку можливість розвиватися. Завдяки своєму хобі, яке я обожнюю, можу відволіктися від різних тривожних думок, творити своє мистецтво і, звісно, отримувати гроші за свою справу. Так я вчуся фінансової грамотності, тому інколи можу сама оплачувати свої забаганки.

Цього літа я відпочивала у санаторії «Прикарпатський» поблизу Яремче. Спочатку дуже хотілося додому, а згодом з’явилося багато друзів і разом з цим відчуття захищеності, радості, щирості. Було багато таких моментів, коли ми сміялися, що аж живіт болів. А також були душевні розмови, ми підтримували один одного, відчували себе потрібними.

Я відпочивала в санаторії, а вдома летіли каби, один з яких упав по сусідству з будинком моїх дідуся та бабусі. Дідусь устиг лягти на підлогу, чим врятувався від осколків.

А через декілька днів прилетіло до другої бабусі. Я дуже злякалась, але нічим, на жаль,  допомогти не могла. В той час поруч зі мною були друзі, і я їм вдячна за підтримку. Дуже сумую за дівчатками, ми інколи телефонуємо одна одній, і від цього йде така любов, якої наразі, мабуть, не вистачає. З часом обстріли стали ще частішими, тому ми з мамою поїхали на триденний відпочинок до Камʼянець-Подільського. Там я відчула красу України, а найголовніше - це тиша, ніяких обстрілів, наче інший світ.  Я була там щаслива.

Повернувшись додому, я дивилася на небо, а воно було не таке, ніби його перефарбували.

Мабуть, через обстріли і задимленість. Чомусь так сумно стало одразу… За останній місяць обстріли кабами почастішали, це жахіття відбувається практично кожного дня. Я почала більше хвилюватися, особливо  страшно вночі, але знайшла для себе заспокійливе: музика і розмова з кимось. Я дуже хочу, щоб швидше закінчилася війна, жити без вибухів, повітряних тривог, жити у мирі, злагоді, не боятися, що десь прилетить. Впевнена, що мир - найважливіша мрія кожного українця.