Леонова Софія

11-Б, Харківський ліцей № 142

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пастухова Юлія Володимирівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Невже життя може так змінитися за одну ніч? Невже реальність, в якій я опинилась, розплющивши очі зранку, не нічне жахіття, а реалії мого життя? Ні, це не сон, це – початок війни, яка докорінним чином змінила життя мільйонів українців.

Вечір 23 лютого. Я відпочиваю перед новим навчальним днем, спілкуючись з друзями. Тоді я навіть не здогадувалася, що надовго вечірній затишок покине наші оселі, а день, проведений у школі серед однокласників, залишиться лише спогадом. Здавалося б, що зараз, в сучасному світі вже не місце війні, що люди не здатні перетворити життя мільйонів на жахіття одним рішенням. Але ж ні, на жаль, можуть...

24 лютого, пʼята година ранку – прокидаюся від гучних вибухів. Рішення, що змінило життя мільйонів, все ж таки було прийняте, країна-агресор почала повномасштабне вторгнення в мою країну. Через почуття страху, розпачу, ненависті, розгубленості і дереалізації прорізається внутрішній голос, який безпорадно піднімається з глибини душі: "Життя розділилося на "до" і "після". Більше ніколи не буде, як раніше.". Всі ці почуття і висновки утворюють колючу кульку, що тисне на груди, заважаючи дихати.

Ця подія вкотре довела мені, що мій світ може перевернутися в будь-який момент. Ще вчора я, звичайна учениця, сиділа за партою, спілкувалася з друзями, здобувала знання, мала змогу гуляти і весело проводити час, сьогодні сиджу в бомбосховищі, ховаючись від обстрілів. Ще вчора було багато амбітних планів на життя, а сьогодні лише одне бажання – вижити.

Початок війни...

Сирени, вибухи, довгі черги, тисячі пар очей, у яких страх і відчай, бомбосховища, порожні полички магазинів, тисячі машин на дорогах – ось такі спогади враз пропливають перед очима, коли хтось каже слово "війна".

Країна-агресор перетворила життя кожного українця на тяжке випробування, вона почала нищити все найцінніше. Я досі памʼятаю наскільки красивим був захід сонця напередодні війни і наскільки страшною була ніч, що прийшла після нього. Дні минали однаково напружено і тягнулися неймовірно повільно, а голову все ніяк не покидала думка: "Як світ перетворився на такий жахливий сон? Невже таке дійсно можливо?" Життя тоді ніби зупинилося, а всі цілі і плани було перекреслено. Не знаючи, чи повернусь додому, я виїхала разом з родичами із Харкова, зашивши в рідному місті все найцінніше: улюблені місця, людей, мрії, спогади, рідну домівку. За короткий період часу повністю змінилися цінності і мислення, повністю і неповторно змінився мій внутрішній світ, як і світ кожного українця.

Війна зробила нашу державу і наш народ неймовірно сильними. Вона навчила нас цінувати все, що маємо, радіти кожному дню в рідному місті, знаходити щастя в дрібничках і робити все, щоб подарувати радість рідним. Ми обовʼязково відсвяткуємо Перемогу і відновимо все, що зазнало руйнування. Зараз я відчуваю себе частинкою великої нації, в жилах якої тече гаряча козацька кров, нації, яка століттями виборювала право на свою незалежність! Я глибоко переконана, що кожен повинен гідно виконувати зараз свій обовʼязок. Мій – це навчання задля майбутнього України. А доти ми будемо продовжувати боротьбу, як одна величезна родина, підтримуючи одне одного!