З дитинства ми прагнемо когось наслідувати: спочатку батьків, потім вихователів  дитячого садка, згодом вчителів. Іноді нашими кумирами стають герої кінофільмів або книг. І я  не є винятком. На даний час для мене  прикладом для наслідування стали мої рідні зміївчани, що об’єдналися любов’ю до України.

Зміївка – це маленька Європа на півдні України, де мешкає більше  ніж 15 національностей. Шведи, німці, молдовани, фіни, угорці, поляки,  але в душі всі вони – українці.

24 лютого 2022 року стало найстрашнішим днем для кожного мешканця села. Прокинувшись вранці від вибухів, в першу чергу, зібравшись з думками, помчали збирати допомогу нашим захисникам. Люди віддавали останнє, аби хоч чимось бути корисним. Чоловіки будували блокпости, щоб завадити ворогові швидко просуватися вперед. Але, на жаль, моя Зміївка все ж потрапила в окупацію.

Але ми, зміївчани, є незламними та завзятими українцями. Любов до своєї країни об’єднала  жителів села.

З початку війни на полицях магазинів стало пусто. Люди вижили завдяки самостійно вирощеній сільськогосподарській продукції: картоплі, моркві, буряку.

Через декілька місяців в село почали завозити крупи, сіль, олію. Це потрібно було ділити по грамах, літрах та роздавати людям. Цих випробувань не злякалася наша невтомна та завзята команда: Дебріна Леся, Токар Андрій, Кнутаси Олена та Антоніна, Романів Наталя на чолі з головою Німецької Євангелічно-Лютеранської громади с. Зміївка Кнутас Ніною.

Нелегка доля в Ніни Василівни. Залишившись вдовою, вона повністю віддала себе волонтерству у рідному селі, особливо під час окупації та після довгоочікуваного звільнення. Разом з Дебріною Лесею Георгіївною кожен день пішки йшли 3 кілометри до сільської ради, падали під ворожими літаками та вибухами снарядів, але мужньо підіймалися та йшли далі.

Особливо небезпечним було знайти та доставити пенсіонерам і хворим людям найнеобхідніше з Херсону та Берислава. Кошти на придбання ліків надавала шведська громада з острова Готланд на чолі з Софією Гоас та Свеном Бієрлейстамом. Ця швецька громада об’єдналася своєю любов’ю до нашої України і досі збирають гуманітарну допомогу та фінанси для прифронтових сіл Херсонщини. Деякі з них, а особливо Свен, вже неодразово відвідували  села після звільнення.

Я пишаюся  нашою непереможною командою, а особливо Ніною Василівною,  і для мене велика честь бути її онукою. Як і кожна бабуся, вона найкраща в світі. Наші будинки зруйновані повністю, але це  не зламає. Моя бабуся була поранена два рази та має контузію,  коли снаряд прилетів в її будинок і вона чудом залишилася живою, щоб надалі допомагати людям.

Також випробувань не злякалася наша невтомна, сильна жінка, Дебріна Леся Георгіївна.  У  2015 році 31 серпня біля Верховної Ради підступно вбили її сина – воїна. Вона мужньо витримала смерть дитини, пережила важкий період  без свого улюбленого Ігоря.

Після звільнення шведи подарували Зміївці автомобіль, на якому Ніна Василівна та Леся Георгіївна разом їздили кожен день в район по воду, хліб, гуманітарну допомогу. У селі з жовтня 2022 року немає світла та води.

Доставляти допомогу особливо важко. Були моменти, коли тендітні жінки потрапляли під обстріли з танків, "градів", мінометів. Вони ледве встигали виходити з машини та падати на землю. «У  такі хвилини Леся Георгіївна починала співати церковні пісні та читала молитви», - розповідала бабуся Ніна.

Її улюблена фраза: «Все буде добре, тільки так, з нами Бог!» Своїми несильними руками ці дві нерозлучні жінки з допомогою односельців перегрузили та роздали десятки тон води та продуктів.

Є у селі особлива людина – Токар Андрій Степанович. 16 лютого 2023 року о 7 ранку ворожий снаряд з танку влучив в дім його тридцятирічних сина та невістки. Молода сім’я загинула. Важко було Андрію Степановичу. Він по частинах збирав своїх діток – сина Романа та невісточку Юлію.

Коли в церкві батюшка відспівував дітей, рашисти били дронами та мінометами по церкві та будівлях поруч. Скло з вікон падало на труни загиблих, а батьки своїми тілами закривали залишки своїх діточок.

Але чоловік не зламався. Він всього себе присвятив роботі. 11 листопада 2022 року, коли нас звільнили Збройні Сили України, Андрій Степанович один із перших почав їздити до Кривого Рогу: закупляв медикаменти, газ, бензин, які були так необхідні в селі, він возив поранених до лікарні. Один із перших організував центральне водопостачання від генераторів в Зміївці. Неодноразово попадав під обстріл та був поранений.

3 березня 2023 року Токар Андрій був нагороджений медаллю від Президента України.

Ще однією незламною, сильною жінкою є Романів Наталя Миколаївна. 21 березня 2023 року загинув від мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання поблизу м. Бахмут Донецької області рідний брат Наталі Миколаївни, наш дорогий односельчанин. У квітні 2022 року Микола Марчак, знаходячись в Європі, без вагань прийняв рішення повернутися до України і стати на захист Батьківщини.

Із самого початку і до кінця Микола був на нульовій позиції. Він залишився справжнім воїном, людиною слова, зразком незламності та міцності духу. Микола із честю виконав обов’язок щодо захисту своєї держави і до останнього подиху залишився вірним українському народові та Україні. У нього  залишилася мати, сестра Наталя, дружина та маленький син.

Втрата брата не зламала нашу Наталю Миколаївну. Вона ще більше почала допомагати людям. Був створений благодійний фонд імені Миколи Марчака – брата Наталі. Наразі вона працює також у благодійному фонді Карітас “Берислав”. Роздає людям продукти, засоби гігієни, організовує психологічну підтримку, оскільки є професійним психологом. Взагалі, кожен член родини Наталі Миколаївни – справжні герої, адже вони знаходять сили, час, енергію, щоб у ці складні часи подбати про тих, хто потребує допомоги.

У нашому багатонаціональному селі є десятки, навіть сотні людей, які докладають  зусилля, щоб хоч чимсь бути корисними у цей тяжкий час.

Серед воїнів – односельчан є навіть молоді дівчата, які стали на захист рідної землі.

Жоден філософ не може сказати, коли до людини приходить відчуття приналежності до свого народу. І хіба можливі тут узагальнення? Напевне, ні. Оскільки всі ми об’єднуємося любов’ю до своєї рідної України.

Усвідомлення батьківщини до кожної людини приходить по-своєму. Але настає  час – і розумієш нерозривну єдність з рідною землею. Адже саме на ній зросли наші діди, батьки, вчилися ходити ми, і зроблять перші кроки нащадки. Наші предки з поколінь віків боронили нашу землю, доглядали її як найцінніший скарб.

Вітчизну та матір не обирають. Можливо, саме тому ці два слова часто вживаються поруч. Кожен з нас під словом Батьківщина уявляє  обличчя батьків, рідних, друзів. І, боронячи Україну,  кожний захищає найдорожче.

Легко любити рідну країну, коли вона багата і могутня, значно важче – слабку і незахищену. Та хіба справжні сини покинуть напризволяще хвору матір­? Я не засуджую тих людей, які змушені були тікати за кордон, але впевнена, що вони глибоко нещасні. Можна мати матеріальні блага, але при цьому бути позбавленими можливості дихати рідним повітрям та вклонитися землі батьків.

Мені радісно і млосно в грудях від усвідомлення власної значимості і кожного для України. Я впевнена, що  тільки Україна потрібна нам,  і ми, об’єднані любов’ю до своєї держави, потрібні їй.

 Слава Україні! Героям слава!

Tory Vicks