За час війни Ірині довелося багато чого пережити. Вона народила дитину в надзвичайних умовах, перенесла операцію і витримала кілька переїздів

Мне тридцять років. Я з міста Харкова. За час війни ми з чоловіком тричі переїжджали з місця на місце. 24 лютого виїхали до родичів у Харківську область. Через десять днів повернулися додому, бо було складно жити всімох в одному будинку. До того ж, я була на сьомому місяці вагітності. 

Місяць прожили вдома. Потім о третій ночі стався обстріл касетними снарядами. Зранку ми поїхали до батьків чоловіка. Ще місяць жили у них. Наближався час пологів, а в їхньому населеному пункті не було лікарні. Тому ми повернулися в Харків. Наприкінці травня у мене народилася дівчинка: о десятій вечора під звуки повітряної тривоги і без світла мені зробили кесарів розтин. Ми залишалися в лікарні чотири дні. Я годувала й доглядала дитину в режимі світломаскування. 

Потім півтора місяці жили вдома. 13 липня, о другій годині ночі, снаряд влучив у підприємство, розташоване за п’ятдесят метрів від нашого будинку. Складно передати, як нам було страшно. Коли ми прокинулися, будинок здригався. Я не знала, що робити й куди бігти. 

Моя сестра жила в Куп’янську Харківської області. Вона втратила квартиру і все, що було в ній. Виїхала з дитиною в Полтаву навіть без одягу. Їй довелося починати життя спочатку. 

Наступного дня ми з донечкою виїхали до сестри в Полтаву. Через два тижні приїхав чоловік. Ми винайняли у знайомих будинок неподалік від Полтави і прожили в ньому півтора місяці. Нам не вдавалося повністю обігріти житло – ми мерзли. У будинку не було води й туалету. Я підхопила інфекцію – виник перитоніт. Мені зробили операцію в Полтаві. Я дуже задоволена лікарем. Він найкращий з усіх, які мені траплялися.  

Я оговтувалася понад місяць. Мені не можна було піднімати важкого, навіть брати на руки дитину. Я дуже вдячна чоловікові. Увесь цей час він допомагав мені. Наприкінці вересня захворіли і ми з чоловіком, і дитина. Через це вирішили повернутися додому. З того часу живемо в Харкові. 

24 лютого ми з чоловіком втратили роботу. Якби не мали мінімальних заощаджень, то вже померли б з голоду. Гуманітарна допомога закінчилася в середині осені. Зараз ми отримуємо лише дитяче харчування й памперси від одного фонду. Матеріальної допомоги не отримували жодного разу. Наш раціон дуже змінився. Не можемо дозволити собі купити м’яса. 

Живемо у постійному страху й депресії. Кілька днів тому росіяни обстріляли місто. Через це дві доби не було світла. А в нашому будинку все на електриці. Мені довелося проситися до сусідів, щоб розігріти дитині їжу на їхній газовій плиті. Це почуття безвиході вбиває. 

Лише донька й чоловік не дають мені повністю впасти в депресію. Мені подобається спостерігати, як росте моя донечка. Її усмішка надає сили жити далі. Чоловік підтримує в усьому. Він може і з донькою побути, і приготувати їжу, і щось по дому зробити. Я не знаю, як би я впоралась без них.

Коли закінчиться війна, я хочу з родиною поїхати з країни, бо розумію, що більше не зможу тут спокійно жити. Я боятимуся кожного літака, який пролітатиме над нашим будинком, кожного гучного звуку. Тому я хочу поїхати якнайдалі, як би важко не було.